Марина Плещеєва про вагітність на бойовій позиції, страх випасти зі звичного життя, дві різні реальності всередині однієї родини та материнство, яке не скасовує всіх інших частин себе.
Ще кілька місяців тому Марина Плещеєва працювала операторкою РЕБ на бойових позиціях у складі 93-ї окремої механізованої бригади «Холодний Яр». Сьогодні вона продовжує службу, але вже не виїжджає на бойові позиції та готується до нового етапу – народження дитини.
Її чоловік Андрій також військовослужбовець 93-ї бригади. Вони познайомилися 1 жовтня 2023 року на благодійному забігу Kraken Run у Харкові, а вже за кілька місяців стали родиною. Згодом обоє опинилися в одній бригаді, працювали на бойових позиціях, інколи змінювали одне одного на них і вчилися залишатися парою там, де особисте майже неможливо відокремити від війни.
Вагітність стала для Марини не лише довгоочікуваною новиною, а й моментом, коли довелося вперше серйозно замислитися, ким вона буде поза звичною для себе роллю. Вона говорить про страх втратити продуктивність і соціальне життя, про майбутню самоізоляцію, якої бояться багато жінок, про потребу в турботі та про нове відчуття відповідальності за власне життя.
До Дня захисників і захисниць України Марина й Андрій стали героями благодійної кампанії MALEVICH × SHIELDS Ukraine на підтримку 93-ї бригади. Marie Claire поговорив із подружжям про те, як вагітність змінює життя жінки у війську, чому материнство не має означати втрату себе та як двом людям залишатися парою, коли в одного в голові війна, а в іншої – майбутня дитина.
Марино, ще зовсім недавно ви працювали на бойових позиціях, а зараз готуєтеся стати мамою. Що в цьому переході виявилося для вас найскладнішим?
Мені здається, я вперше в житті зіткнулася зі страхом втратити власну продуктивність, місце в кар’єрі та соціальне життя. І думаю, це відчуття знайоме багатьом жінкам незалежно від того, служать вони чи ні. Ти ніби розумієш, що на певний час випадаєш зі звичного життя, і не знаєш, чи зможеш потім повернутися та надолужити те, що пропустила.
Я почала більше про це читати й дізнаватися, як інші жінки проживають материнство. Дуже часто воно йде пліч-о-пліч із самоізоляцією: жінка народжує, чоловік працює або, як у нашому випадку, перебуває на війні – і вона залишається з дитиною сам на сам.
Мене лякає сама думка про те, наскільки сильно після народження дитини може змінитися життя жінки. А якщо говорити саме про військову службу, яка була моєю останньою діяльністю перед декретом, то найбільше я боюся втратити свою силу. Свою дієвість, продуктивність, відчуття, що я можу щось робити й на щось впливати.
Ви дізналися про вагітність не вдома, а на бойовій позиції. Як це сталося?
Перед цим ми з Андрієм повернулися з Італії, де були у відпустці. Я чомусь була майже на сто відсотків упевнена, що цього разу в нас усе вийшло, тому цілеспрямовано взяла із собою на позицію два тести.
Ми давно хотіли дитину, але через прифронтове життя та постійний стрес нічого не виходило. Лікарі пояснювали, що організм перебуває у стані виживання і буквально не думає про зародження нового життя. На другий день на позиції в мене була затримка на один день, і я зробила тест. Він одразу показав вагітність.
Спочатку вирішила нічого не казати Андрію. У мене вже був план, як красиво йому про це повідомити – із сюрпризом, подарунком. Коли він запитав: «Ну що?», я відповіла: «Ні, нічого». А він почав мене заспокоювати: «Ти ж не засмучуйся, завтра зробиш ще один тест, у тебе є».
А потім я зрозуміла, що на позиції мені залишатися ще щонайменше тиждень. Через постійні обстріли FPV-дронами із заміною могли бути проблеми. Так довго мовчати я просто не могла. Тому хвилин через десять під час відеодзвінка почала показувати йому тест. У нього погано працював інтернет, він нічого не міг розгледіти й повторював: «Марино, не жартуй зі мною. Скажи мені чесно». А я мовчала.
Так ми й дізналися. Звісно, це було відчуття повноцінного щастя, тому що ми дуже довго цього чекали й багато сил доклали, щоб це сталося.
Андрію, а що ви відчули в той момент?
Андрій: Неймовірне щастя! Ми планували дитину півтора року. Були різні причини й обставини, через які довго не виходило, зокрема стрес і життя на фронті. Тому, коли це нарешті сталося, я, звісно, дуже зрадів. І зараз дуже радію та чекаю.
Для мене це велика подія. Я дуже люблю своїх синів і знаю, що означає бути батьком. Тому знову стати батьком – для мене великий привілей.
Марино, ви працювали в умовах, де ризик був частиною повсякденності. Чи змінила вагітність ваше ставлення до власної безпеки?
Дуже. Коли ти знаєш, що в тебе буде дитина, раптом розумієш: ти їй потрібна. І тобі стає страшно за себе.
Уже немає цього: «Ну, загину так загину». Ти починаєш значно відповідальніше ставитися до власного життя і здоров’я, тому що тепер від них безпосередньо залежить ще одна людина.
Ви якось сказали дуже точну фразу: «У мене в голові одне материнство, а в нього – одна війна». Як ці дві реальності співіснують у вашій родині?
У якийсь момент вони почали дуже сильно відрізнятися. На період моєї вагітності в Андрія припав складний психологічний стан – психіатр і психотерапевт діагностували ПТСР середнього ступеня. Я бачила, наскільки сильно це занурює його життя в темряву, і дуже переживала через те, що не можу йому допомогти. Він пробував антидепресанти, змінював препарати, тому що вони не давали потрібного ефекту й могли робити йому ще гірше.
Водночас у мене самої відбувалося щось абсолютно нове, і мені теж була потрібна підтримка. Іноді навіть хотілося, щоб він разом зі мною переживав усі ці речі: умовно, чому токсикоз тільки в мене?
Мені насправді хотілося дуже простого: щоб він був поруч, зробив чай, накрив пледом, допоміг із побутом. Навіть щоб протер люстру, бо вона в пилюці, а я сиджу й думаю про дитину. Зараз це звучить смішно, але тоді такі речі були для мене надзвичайно важливими. Мені хотілося відчувати, що про мене теж піклуються, хоча Андрій насправді максимально турботливий.
А він у цей час жив зовсім в іншій реальності. У першому триместрі міг по місяцю перебувати на позиціях, і ми майже не бачилися. Так ми й почали віддалятися. Він казав: «Ти не розумієш, у мене тут війна». А я думала: «А ти не розумієш, що в мене зараз теж відбувається ціле життя».
Але найважливіше – ми зрозуміли, у чому проблема. І якщо змогли її побачити, значить, зможемо й вирішити. Зараз ми вже на цьому шляху.
Що допомагає не загубити себе як пару, коли до ваших стосунків одночасно додаються війна, служба і майбутнє батьківство?
Наше кохання. Воно рятує нас у будь-якій кризі, у відчаї. Що б не сталося, ти завжди розумієш, заради чого все це. Мені здається, на цьому і тримається сила нашої пари.
Буквально кілька днів тому в нас був складний момент – ми посварилися. Потім лягаємо спати, і я думаю: «Боже, як же я його люблю. Навіщо я витратила дві години на ці докори, якщо мені достатньо просто його понюхати й притулитися?»
Андрій це знає. Він завжди каже: «Іди сюди, дай я тебе обійму». Мені здається, саме можливість просто обійняти одне одного дозволяє нам залишатися Мариною й Андрієм і скидати всі ці ролі. Ми стаємо одним цілим, яке стоїть проти всього.
Ми багато говоримо про те, щоб не розчинитися в ролі батьків, у військовій службі чи в інших аспектах життя. Спочатку ми маємо залишатися Мариною й Андрієм – тими людьми, з яких усе почалося. Бо це і є наша сила.
В Андрія є двоє синів від попереднього шлюбу, і наші стосунки для нього теж стали чимось новим. Він зміг побудувати все так, щоб наші стосунки були важливими так само, як його батьківство і час із дітьми. Ми як пара важливі, тому що все починається з нас.
Андрію, вам теж важливо не розділяти себе на військового, чоловіка і батька?
Андрій: Ми не виходимо з цих ролей. Ми такі самі Марина й Андрій у війську, такі самі Марина й Андрій як батьки. Ми не ділимо себе на ролі – ми просто максимально любимо життя, людей, сім’ю і хочемо її розширювати. Для нас сімейні цінності – на максимумі.
Ми багато в чому сходилися і продовжуємо вчитися одне в одного. І це круто. Круто своїми цінностями впливати на людей, показувати хороший приклад. Сімейні цінності – одні з найважливіших для нас.
Марино, ви говорите про страх не розчинитися в материнстві. А що, навпаки, хочете забрати із собою в цю нову роль із тієї Марини, якою є зараз?
Мені дуже допомагає любов до життя і позитивне мислення: що б не сталося, намагатися дивитися на все крізь цю призму. Мені близька філософія стоїцизму, я багато чого звідти черпаю. І саме таке мислення хотіла б передати дитині, тому що з ним справді легше жити.
Іноді я проходжу дуже буремні періоди настільки легко, що сама думаю: «Боже, мені все так легко дається». А Андрій завжди мене зупиняє: «Ти що? Скільки всього ти зробила, як ти це пережила». Просто я дуже звикла розраховувати на себе і власну силу. Саме цю внутрішню опору я хотіла б передати своєму синові.
Андрію, а що ви хотіли б передати дитині від себе?
Андрій: Традиції, цінності, патріотичне ставлення – але ненав’язливо. Не нав’язувати, а просто розповідати й показувати. Наприклад, зараз я почав читати старшому синові мою улюблену книжку Юрія Горліса-Горського «Холодний Яр». І мені було дуже приємно, коли в одному місці я запнувся, назвав людей не так, як треба, а син мене поправив і сам розповів, хто вони. Мені подобається, що деякими речами він уже цікавиться сам, без мене.
Тому я хотів би так само ненав’язливо передавати дітям ті цінності, які вважаю важливими. А загалом – дати їм можливість розвиватися, пізнавати цей світ і самостійно приймати рішення. Оце для мене важливо.
Чи змінилася ваша уява про майбутнє після того, як ви дізналися, що станете батьками?
Марина: Якщо чесно, я ніколи не думаю про майбутнє більше ніж на пів року. Зараз із дитиною – нехай буде рік. Життя дуже мінливе. Я не знаю, де житиму, у якому регіоні, на яких умовах. Можливо, навіть у якій країні, хоча це дуже небажаний для мене сценарій: я люблю Україну і не бачу себе деінде. Але є речі, які ми не завжди можемо контролювати – наприклад, війну.
Я завжди більше покладаюся на себе. Вірю, що за будь-яких умов, що б не сталося, зможу на себе розраховувати. Тому саме майбутнє мене ніколи особливо не лякало. Зараз, звісно, більше думаю про фінансову подушку – так мені спокійніше. Але матеріальні речі для мене не головні. Найважливіше, щоб моя родина була жива і здорова та щоб я могла бути поруч із нею.
Дуже багато речей ми не можемо контролювати: хвороби, катастрофи, війну в усіх її проявах. Я не хочу витрачати сили на постійну тривогу через це. Я на сто відсотків упевнена в собі: що б не сталося, я зможу забезпечити своїй дитині гідне майбутнє. Я вмію працювати, піклуватися, розвиватися, визнавати свої помилки й робити з них висновки.
Андрій: Я точно став обережнішим на службі. Це якось підсвідомо змінилося. Хоча й раніше відповідально ставився до безпеки, поява дитини допомогла мені приймати деякі рішення інакше.
Я дозволяю собі уявляти майбутнє таким, яким хочу бачити його зараз. Але намагаюся жити сьогоднішнім днем. Я не можу повністю вплинути на те, що буде завтра, зате можу максимально відповідально прожити сьогодні. І саме з цього, мені здається, майбутнє й вибудовується.
Ця історія виходить 1 жовтня – у день, коли ви познайомилися, і водночас у День захисників і захисниць України. Цього року ви також стали героями кампанії MALEVICH × SHIELDS Ukraine на підтримку 93-ї бригади. Чому вам було важливо долучитися?
Я часто згадую одну історію із самого початку наших стосунків. На другому чи третьому побаченні ми пішли на стендап. Після нього всі виходили, навколо була метушня, а ми просто стояли й обіймалися. Хлопець перед нами це побачив, повернувся і теж обійняв свою дівчину. Дорогою додому ми говорили про те, як класно, що наше кохання когось надихнуло.
Відтоді нам завжди хотілося, щоб люди могли щось черпати з нашої історії – віру в кохання, у людей, у те, що хороше можливе навіть у складні часи. Тому для мене природно використовувати свою медійність для допомоги. Якщо ти можеш говорити до більшої кількості людей, чому б не використовувати це, щоб робити щось корисне?
Сьогодні ми можемо спрямувати цю увагу на допомогу нашій 93-й бригаді – нашим побратимам. У межах кампанії MALEVICH × SHIELDS Ukraine триває збір на підтримку 93-ї окремої механізованої бригади «Холодний Яр». Мета – зібрати 1 мільйон гривень на FPV-обладнання та засоби автономного живлення.
Долучитися можна донатом або відкрити власну допоміжну банку. Учасники, які зберуть від 10 000 гривень, отримають від MALEVICH набір доглядової косметики, індивідуально підібраний спеціалістом.