Костянтин і Влада Ліберови: відверто про сина, перший рік батьківства та новий етап у стосунках
Подружжя фотографів-документалістів Костянтин і Влада Ліберови, які останні роки документують війну в Україні, стали героями осінньої digital-обкладинки Marie Claire. У відвертому інтерв’ю вони розповіли про виклики першого року батьківства, трансформацію стосунків та майбутнє.
Нинішня осінь для пари особлива: за кілька тижнів їхньому сину Ною виповниться один рік. Позаду — перший рік батьківства, сповнений викликів, відкриттів і нових сенсів, які їм доводилося відшукувати й проживати паралельно з виїздами на фронт.
В ексклюзивному інтерв’ю Костянтин і Влада уперше відверто розповідають, як поява сина змінила їхній світ, як вдається поєднувати батьківство з роботою на передовій, як трансформувалися їхні стосунки та що допомагає берегти родину попри відстань, небезпеку й постійну присутність війни. А ще — згадують найцінніші моменти першого року життя утрьох.
Костянтине, Владо, майже рік тому ви стали батьками. Для багатьох народження дитини під час повномасштабної війни — це акт вищої віри в майбутнє та неабиякої сміливості. Як і коли у вас виникло це усвідомлення: «ми готові»?
Влада: Мені здається, повністю готовим до дитини не буваєш навіть у мирний час. У нас це було радше рішення перестати чекати. Ми кілька років знімали пари, яких розлучила війна, людей, що відклали весілля чи дітей на потім. А потім я зловила себе на думці, що ми живемо так само. І відкладати цей момент на потім немає жодного сенсу, бо ми не знаємо, яке майбутнє нас усіх очікує.
Костянтин: Ми довго чекали на найкращий час. А потім зрозуміли, що найкращий час завжди зараз. У нашій роботі ризик є щодня, з дитиною чи без неї. Ми зрозуміли, що якщо чекати кінця війни, чекати можна дуже довго.
Що ви найяскравіше пам’ятаєте з дня, коли народився син? Яким був ваш перший день утрьох?
Влада: Ной народився 29 листопада. Найяскравіше я пам’ятаю момент, коли його вперше поклали мені на груди. До того навколо було багато людей і голосів, а тоді все ніби стихло. Я дивилася на нього і не могла повірити, що це наша дитина. Адже за декілька днів до пологів я ще ходила в тренажерний зал, займалася спортом і жила буденне життя. А тут от вже він, сенс нашого життя, в мене на руках.
Костянтин: За роки весільної зйомки я бачив через видошукач безліч чужих щасливих днів. Свій я майже не знімав, бо хотілося дивитися без камери. Перший вечір утрьох був дуже тихим. Ми сиділи поруч і розглядали його, ніби боялися щось пропустити.
Ви обрали для сина ім’я Ной — біблійне й дуже символічне, особливо в контексті всього, що відбувається навколо. Чому зупинилися саме на ньому? І чи відчуваєте ви вже зараз, через рік, що це ім’я справді відображає його характер?
Влада: З івриту «Ной» перекладається як «спокій» або «втіха». Нам дуже хотілося, щоб у нашому домі було саме це. Біблійна історія теж для нас важлива: Ной зберіг свою родину, коли довкола все руйнувалося, і потім почав життя заново.
Костянтин: Щодо спокою, тут ми, можливо, трохи поспішили. Але він дуже уважний: довго розглядає людей, перш ніж усміхнутися. Мені подобається думати, що це від нас. Ми теж спочатку довго дивимося на людину і лише потім підіймаємо камеру. А ще він дуже любить воду.
Що в батьківстві виявилося зовсім не таким, як ви собі уявляли?
Костянтин: Я був певен, що найважче буде з недосипом. Але до недосипу ми звикли ще на фронті, там вчишся спати де завгодно. Важче виявилося збиратися в дорогу. Раніше я пакував рюкзак за двадцять хвилин, а тепер стільки ж можу просто стояти у дверях.
Влада: Я думала, що материнство забере в мене роботу. Часу справді стало менше, але я почала швидше ухвалювати рішення і менше сумніватися. Ще мене здивувало, наскільки фізично відчуваєш дитину, коли її немає поруч. Я можу бути на зйомці за сотні кілометрів і точно знати, що зараз він прокинувся.
З появою дитини стосунки трансформуються. Чи відкрили ви одне одного з нового боку за цей рік? Як змінилася ваша взаємодія як пари?
Влада: Ми разом ще з університету і всі ці роки працюємо пліч-о-пліч, тож мені здавалося, що я знаю Костю напам’ять. А потім побачила, як він укладає Ноя спати — це зовсім інше відчуття. На фронті він зібраний і доволі жорсткий, а з сином стає зовсім м’яким. Такого Кості я раніше не знала.
Костянтин: У роботі ми давно домовилися, хто що знімає і хто за що відповідає. Вдома цю систему довелося будувати заново, бо дитина не працює за технічним завданням. У Владі я побачив терпіння, якого раніше не помічав.
Ви обоє продовжуєте документувати війну, але самі згадували, що працювати стало важче. Як поява сина змінила ваше ставлення до ризику і що змінилося на практиці: графік, виїзди, вибір тем?
Костянтин: Ризик ми завжди рахували, але тепер рахуємо інакше. Раніше ми могли поїхати на схід на тиждень і не знати, коли повернемося. Тепер виїзди коротші, і дату повернення ми знаємо заздалегідь. Є напрямки, куди ми зараз не поїдемо обоє одночасно.
Влада: Змінився і вибір тем. Ми й далі їздимо на фронт, але більше часу віддаємо історіям, які починаються після нього: реабілітації й людям, які вчаться жити після поранення чи полону. Також, зараз, на жаль, збільшилися обстріли столиці, і що не менше важливо, абсолютно цивільної інфраструктури. Нам здається, ці історії зараз потрібні не менше за фронтові, адже потрібно в часи, коли світ втомився від нашої війни продовжувати усім шляхами привертати увагу та нагадувати, що в нас далі продовжуються жорсткі бойові дії.
Хто залишається з Ноєм, коли ви на зйомках? Чи їздите тепер окремо?
Влада: З Ноєм залишається зазвичай няня, якщо це поїздка в межах доби, якщо ж ми розуміємо, що їдемо в далеке відрядження, тоді приїжджає моя мама. Без цих людей ми б не змогли працювати, і я їм дуже вдячна.
Костянтин: Також, тепер ми частіше їздимо окремо, і це було найскладніше рішення за рік. Ми завжди працювали вдвох і на фронті страхували одне одного. Тепер зазвичай один їде, а інший вдома чекає вечірнього дзвінка.
Коли з’являється власна дитина, чужий біль часто відчувається по-іншому. Чи є зараз на зйомках моменти або історії, від яких вам стала частіше стискатися душа? І як ви справляєтеся з цими почуттями?
Влада: Діти. Раніше я знімала дітей у прифронтових містах і бачила в них героїв кадру. Тепер у кожному такому малюку я бачу Ноя, і іноді мені треба відійти на хвилину, щоб продовжити працювати.
Костянтин: Мене тепер сильніше чіпляють батьки. Військові показують на телефоні фото дітей, яких бачили кілька разів за рік, і тепер я розумію, що за цим стоїть. Справляємося просто: говоримо одне з одним. І Ной не дає довго лишатися в тому стані, бо вдома в нього свій ритм і ти в нього повертаєшся.
Як ваша професія впливає на те, якими батьками ви хочете бути? Є речі, які ви особливо хочете дати Ною саме тому, що знаєте, наскільки крихким є мирне життя?
Влада: Ми бачили багато зруйнованих домівок і людей, які трималися одне за одного, коли більше нічого не лишилося. Тому мені хочеться дати Ною відчуття дому, яке не залежить від стін і адреси.
Костянтин: Я хочу, щоб він умів помічати звичайні речі, як от світло ввечері чи тишу вночі. Ми зараз знаємо їм ціну, а він, сподіваюся, сприйматиме їх як норму. І ще хочу, щоб правду про цю війну він дізнався від нас, а не з підручника.
Чого Ной вже встиг навчити вас за цей рік? Що він відкрив у кожному з вас окремо й у вашій парі загалом?
Костянтин: Мене він навчив того, що не все можна контролювати. На зйомці я звик тримати ситуацію в руках, а з Ноєм план на день живе до першого сну, який пішов не так.
Влада: Мене він навчив жити повільніше. Я завжди кудись поспішала, а він може кілька хвилин розглядати звичайну ложку. І я сідаю поруч і теж її розглядаю. А нас удвох він навчив вчасно казати одне одному «я втомилася» або «я втомився», поки це не перетворилося на сварку.
Ви нещодавно випустили свою першу фотокнигу «Очі війни», яку теж присвятили Ною. Що б ви хотіли, аби він почерпнув з неї, коли відкриє її в дорослому віці?
Костянтин: У книжці 280 фотографій з 2022 року до сьогодні, і за кожною стоїть конкретна людина. Коли Ной виросте, ця війна для нього буде історією. Я хочу, щоб він знав, що ця історія складається з облич і імен.
Влада: Назва для нас особиста. Очі війни на цих сторінках належать людям, яких ми знімали. Хочу, щоб Ной подивився їм в очі й зрозумів, завдяки кому в нього було дитинство в Україні. Можливо, тоді він краще зрозуміє й нас: чому ми їздили туди, коли він був зовсім маленьким.
Чи з’явилися у вашої родини за цей рік власні маленькі традиції або ритуали, без яких ви вже не уявляєте життя утрьох?
Влада: Ми звикли, що намагаємося працювати й викладатися на максимум протягом робочого тижня, а на вихідні — присвячувати час один одному, тоді як раніше працювали без вихідних взагалі. Але, на жаль, зараз виділити час на проведення часу разом стає все складніше.
Костянтин: Але щосуботи в нас є всі ритуал. Влада готує млинці, я годую сина, а потім ми всі разом йдемо на велику прогулянку містом.
Яким став ваш сімейний архів з появою сина? Що вам найчастіше хочеться ловити в кадр удома і які моменти ви збираєте для нього на майбутнє?
Влада: Удома я майже не беру професійну камеру і знімаю на телефон. Хочеться ловити дрібниці, які швидко минають: як він тримає Костю за палець чи як засинає. Ще я стежу, щоб у кадр потрапляли ми з ним. Фотографи зазвичай лишаються за кадром у власному житті.
Костянтин: Важливі дні нам тепер знімає наша подруга Марго Тараскіна, вона знімала і хрещення Ноя, і робила цю фотосесію, яку ви зараз бачите. Бути по той бік камери для нас дивно, але для Ноя це важливо. Колись він побачить, якими ми були поруч з ним.
Коли довкола стільки горя й важких випробувань, усім потрібна внутрішня опора. Яке місце у вашій родині зараз займає віра?
Влада: Для мене віра означає можливість спертися на щось більше за себе, коли від тебе нічого не залежить. На війні таких моментів багато. Ноя ми хрестили в Українській греко-католицькій церкві, і для нас це було свідоме рішення про те, у чому він зростатиме.
Костянтин: Я не люблю говорити про віру гучно. Для мене це щось тихе: молитва в дорозі та вдячність після кожного повернення додому.
Під час хрещення сина у травні ви ділилися планами повінчатися на десяту річницю шлюбу, яку ви святкуватимете цієї осені. Який сенс це рішення має для вас сьогодні і яким ви бачите цей день?
Влада: Десять років тому ми розписалися, і тоді вінчання здавалося чимось на потім. Зараз нас троє, і хочеться прийти до церкви саме такою родиною. Вінчатиме нас отець Роман Демуш, який хрестив Ноя, і для нас важливо, що це та сама людина. До речі, нещодавно завдяки йому нашу книгу «Очі війни» вдалося особисто передати Папі Леву XIV.
Костянтин: Ми зняли сотні чужих весіль і знаємо про них майже все. Своє вінчання хочемо тихим, з найближчими людьми й нашими кумами. Найбільше чекаю моменту, коли Ной буде з нами в церкві. Він нічого з цього не запам’ятає, тому ми попросимо це зняти.
Джерело новини: marieclaire.ua