Одеський кінофестиваль: Правда історії та правда мистецтва 25.08.2023 16:30 Укрінформ Чотирнадцятий Одеський кінофестиваль розпочали з хвилини мовчання за жертвами удару по Чернігову та загиблим на фронті актором
Перенесений до Чернівців через варварські обстріли Одеси військами РФ, Чотирнадцятий Одеський кінофестиваль, чиїм першим сеансам передувала хвилина мовчання за жертвами ракетного удару по Чернігову та загиблому на фронті актору Олексію Хильському, розпочався зі стрічки, присвяченій одній з найбільш трагічних сторінок світової історії.
Дія українсько-французького «ШТТЛа», повнометражного дебюту французького режисера та сценариста Еді Уолтера, розгортається у маленькому єврейському містечку неподалік Львова 21-го червня 1941-го року, куди приїжджає центральний персонаж, юнак, на якого покладали надію місцеві богослови як на найбільш обдарованого тлумача Писання, що у свій час здатний зайняти місце рабина. Однак після радянського вторгнення та приєднання краю до УРСР він вирішив за краще йти за своїм творчим покликанням – і влаштувався на Київській кіностудії. У штетл він прибуває аж ніяк не як блудний син – переконаний у правильності свого вибору, він прагне забрати у чудовий новий світ кохану, яку незабаром мають видати заміж за іншого.
Саме суперник у коханні, а не залишений батько чи місцеві талмудисти на чолі з рабином, стає для героя головним ідейним противником. Молодий кінематографіст відкидає звинувачення у відступництві, доводячи, що дотримуватися приписів Тори, служити Богу та ближнім можна і з кінокамерою у руках, що для виконання релігійних заповідей не потрібно відгороджуватися від сучасної цивілізації. Його слова про необхідність взаємодії з іншими культурами та іновірцями, заклики відкинути замшілі догми та дозволити жінкам здобувати освіту – знаходять відгук у багатьох мешканців штетлу. Втім, тріумфуючи у суперечці з опонентами, герой відчуває хиткість своєї позиції, спостерігаючи за поведінкою представників нової влади, котрі «несуть прогрес» – командирів Червоної армії, комуністичних агітаторів та молодиків, що підпали під їхній вплив, готових під прапором ідейної боротьби розправитися з успішнішими земляками.
Тим часом, у повітрі витає передчуття наближення апокаліпсису. Місцевий юродивий розповідає про сон, у якому над населенням містечка стуляються хвилі Червоного моря, різник відмовляється виконувати свою роботу, твердячи, що додаткового м'яса до вже забитих тварин не знадобиться, раз у раз виникають суперечки про можливість війни. Однак і напередодні кінця світу серед представників народу Мойсея та царя Давида не стають менш напруженими ні любовне суперництво, ні суперечки про сенс життя та тлумачення Слова.
Створений з використанням ілюзії зйомки «одним кадром» (єдність часу, яку передбачає цей прийом, оригінально порушується флешбеками, що вторгаються кольором у монохромну палітру основної оповіді), фільм Уолтера часом здається витонченим до деякої штучності й перенасиченим патетичною полемікою. Виконавцям, загалом досить виразним, часом бракує переконливості, у діалогах зустрічаються анахронізми (прикро, що представники української сторони не звернули увагу авторів на те, що Київська кіностудія отримала ім'я Довженка набагато пізніше). Однак деяка навмисність цього відтворення зниклого, стертого з лиця землі світу єврейських містечок, їдиської культури – ще більше загострює почуття втрати. Екранний штетл, при всій достовірності роботи художників, нагадує своєрідний кіномузей, населений не так примарами, що з'явилися з райських селищ мучеників, скільки нашими уявленнями про них, заснованими на спогадах вцілілих і на літературних творах Менделе Мойхера-Сфоріма, Шолом-Алейхема, Ісаака Башевіса Зінгера та Бруно Шульца.
Це враження певної музейності анітрохи не заважає відчуттю причетності до долі людей, що нагадує то про представників Розстріляного Відродження, яким довелося пізнати характер режиму, під самовладдям якого розквітав їхній талант, то про наших сучасників, чиє існування також було зруйноване вторгненням безжалісних окупантів.
Єврейська тема отримала оригінальний розвиток й у фільмі-відкритті фестивалю, «Довбуш» Олеся Саніна, у якому прославленому опришку надає допомогу, а потім веде з ним спори про шляхи праведності та справедливості Баал-Шем-Тов, засновник хасидизму (про їхню зустріч справді оповідають хасидські перекази). Ця лінія, яка не займає багато екранного часу, але є важливою, символічно стверджує не лише людську, а й громадянську рівність усіх мешканців сучасної України не залежно від їхньої етнічної та релігійної приналежності, цінність вкладу всіх національних культур, що надали нашій батьківщині такий унікальний та багатий культурний колорит, – є однією з головних переваг картини, яка стала чи не найкращим із сучасних українських історико-патріотичних фільмів. Водночас «Довбуш» не вільний від недоліків, головним чином драматургічних. У цій масштабній оповіді з майстерно відтвореною історичною фактурою і хорошими акторськими роботами сюжет є відверто сумбурним, бойові сцени, за деяким винятком на кшталт фінального поєдинку, постають безладним метушінням занадто коротких кадрів, персонажі – одновимірні або просто бляклі. Особливо невдало полягають справи з негативними персонажами-поляками. За винятком, мабуть, Потоцького (Даніель Ольбрихський), досить епізодичного і водночас виразно пихатого і при цьому повного військової звитяги польського вельможі, вони здаються позбавленими особливих прикмет негідниками, чиї дії повністю підпорядковані їхній сюжетній функції – вони старанно зраджують та катують, але скоєні лиходійства все ж не надають їм індивідуального забарвлення, на відміну від незначних успішно знайдених і виконаних досвідченими акторами штрихів, на кшталт пихатого сміху одного з них після отримання смертельної рани.
З позитивними персонажами справи виглядають не набагато краще. Крім отаманів, про яких мова нижче, з опришківської ватаги ніхто не виділяється. Навіть таким талановитим виконавцям, як Олег Шульга та Роман Ясиновський, не вдалося надати своїм героям належної своєрідності за відсутністю мінімальної драматургічної опори.
По суті, вся емоційна напруга стрічки тримається на протистоянні не опришків і польських поміщиків, а братів Довбушів, Олекси (Сергій Стрельніков) та Івана (Олексій Гнатковський). Цих героїв можна назвати уособленням історичної легенди та історичної дійсності. Олекса виступає таким собі Благородним Розбійником, який, власне, ніякий-то й не розбійник, а месник за народні кривди, захисник пригноблених, лідер національно-визвольної боротьби, а Іван – харизматичний душогуб, який на словах хльостко бичує соціальну несправедливість і при цьому готовий лити свою та чужу кров виключно заради того, щоб набити кишені золотом. При цьому він залишається цілком людяним – до жадібності в нього примішана жага до слави, брата він продовжує любити, навіть стаючи його смертельним ворогом.
Їхні діалоги – а, здебільшого, спалахи люті й припливи красномовства Івана, – відносяться до кращих епізодів фільму. Найгіршими ж можна назвати актуальну, але, на жаль, малозрозумілу політичну лінію з московськими зазіханнями на Карпати, мляву любовну лірику, інтригу з найманим убивцею, який прихований балахоном та при цьому його особистість майже очевидна для кожного з глядачів. Головною ж проблемою стрічки варто назвати те, що її автори не зуміли визначитися зі стилістикою оповіді чи не змогли її втілити.
У натуралістичності й піднесеній патетиці стрічки, як і у виступах представників знімальної групи на обговоренні, відчувається претензія на історичність, на показ справжньої історії Олекси Довбуша, водночас очевидне і прагнення надати дії колорит стародавніх легенд. У результаті оповідь, як мовиться, провалюється між двох стільців – інтонація карпатської казки по суті зводиться до необов’язкового закадрового тексту та флешбеків і марень з химерним забарвленням, а деякі сцени, дійсно засновані на історичних документах (у останніх Довбуш постає жорстоким грабіжником, гранично далеким від боротьби за національне визволення), змінені до невпізнанності. У цьому сенсі фільм Саніна програє набагато більш цілісній картині про Довбуша творця «За двома зайцями» Віктора Іванова, знятій в 1959-му році – нехай і ідеологічно витриманій, але позбавленій претензій на історичність, місцями кумедній, місцями зворушливій кіноказці, де вплив оповідок карпатських гір і французьких фільмів плаща та шпаги відчувається значно сильніше за дидактику радянських шкільних підручників.
Источник: www.ukrinform.ua
