Фото: Vasyl Stefurak
Сьогодні у нас в гостях – неймовірна радіоведуча, волонтерка, засновниця благодійних концертів «НаШапку» Соня Сотник.
В інтерв’ю Коротко про Соня Сотник розповіла, як музика та проєкт «НаШапку» у буквальному сенсі рятують життя, що особисто їй дає сили ніколи не зупинятися, чому не пише більше пісні, як проходила курси БпЛА та куди б хотіла поїхати з чоловіком у медовий місяць.
Коли стрес не знаходить виходу, він б’є і по фізичному стану
— Соню, дивлюся на вас, на ваші дописи в соцмережах – ви просто випромінюєте позитив. Що особисто вам дає сили не зламатися? Бо нам всім треба вчитися одне у одного витримки, мені здається.
— Думаю, на сьогоднішній момент — антидепресанти. Інакше я би не справилась. Коли ти розумієш, що твоя робота напряму залежить від твого емоційного стану, то, відповідно, треба вдаватися до якихось більш кардинальних заходів.
Якщо б я просто тихенько працювала в офісі, наприклад, це була б робота, яка не стосується спілкування з людьми, напевно, було б простіше. А коли мені постійно треба бути у формі, треба працювати серйозніше.
Просто організм зламався. Причому це відбувалося не тільки на психоемоційному рівні. Ми ж знаємо, коли стрес не знаходить виходу, то він б’є і по фізичному стану.
— Що є причиною вашого стресу? Це страх за рідних людей, які на фронті? Чи війна загалом, те, які руйнації вона несе?
— Думаю, як і в кожного українця зараз, все залежить від стану внутрішньої тривожності. В емоційному стані я не ок з 2014 року. До того всі були не дуже ок, тому що був Майдан. Це було теж дуже серйозне переживання і потрясіння для багатьох людей. Потім такі гойдалки, як підйом-зневіра, підйом-зневіра… Ми дуже серйозно інтегровані в соціально-політичне життя. Хоча, звісно, є люди, які менше цікавляться соціальними і політичними процесами.
Тут ще треба мати якісь сили для того, щоб не зневірюватися у справі, яку ти робиш, не зважати або якось намагатися побороти бюрократію, з якою ми живемо, соціальну несправедливість до хворих або паліативних хворих. Це та справа, до якої я дотична, і все це, ясно, відбивається і на внутрішньому стані.
Але є багато джерел, які дарують натхнення. Все ж достатньо гармонійно і врівноважено в житті. Ти багато стресуєш, але зустрічі з прекрасними людьми, які надихають, які роблять неймовірні речі, дуже сильно тебе підтримують.
Безумовно, стрес викликає сама по собі війна. Ти можеш мільйон разів говорити, що вже не реагуєш на повітряні тривоги, але коли прилітає дуже поруч, у тебе просто починається фізична тахікардія, і ти не знаєш, що робити.
— Та навіть коли часті тривоги, то трішки починається паніка, що щось таки може долетіти.
— Паніка починається тоді, коли їх немає, і паніка починається, коли вони є. Ми починаємо дуже обережно ставитися до моменту, бо щось давно не прилітало. І це знову викликає стрес. Стрес може викликати все, що завгодно. Ви можете подивитися якийсь зворушливий рекламний ролик і ридати півтори години, не розуміючи взагалі, що сталося.
Нам треба серйозно працювати всією Україною над своїм станом. Але це, на жаль, неможливо. Коли кожного дня гинуть твої друзі, українці, і ти читаєш новини, не скролячи, а намагаючись уявити реальні наслідки кожного удару, це б’є по тобі. Бо це понівечені долі, це зруйновані мрії. І це накриває одним клацанням пальця.
— Раніше ви ділилися, що музика — це хобі, яке приносить вам задоволення. Зараз музика не приносить задоволення? В інтерв’ю «Наодинці» ви зізналися, що пісні більше не пишуться. Це те, що лишилося в минулому житті?
— Це не є моєю професією. Я не є музикантом, я не заробляю цим собі на життя. Це, скоріше, був веселий експеримент, фан, щоб продовжувати якось розважати аудиторію Radio ROKS.
Більше того, я розумію, що в мене зараз немає емоційних сил повноцінно відіграти півтори години концерту. Можливо, це колись станеться, я нічого не викреслюю. Але не сумую за сценою. По-перше, вона у мене є щотижня у проєкті «НаШапку», можу виступати, скільки хочу, а по-друге, це не є самоціль. Я не страждаю від того, що ця історія закінчилася, не зосереджуюся на цьому абсолютно. Це одна зі сторінок мого життя.
— Але це було круто, весело, драйвово. У вас одразу з’явилися прихильники, ви зайняли свою нішу.
— Так, але через москалів все, що я зробила, зараз не має жодного значення, тому що більшість матеріалу було російською мовою. Це те, що зараз не потрібно. Нудить.
— Тепер ваше задоволення – це начитування книжок?
— Я це роблю з величезною радістю. (Наприклад, Соня озвучила «Фелікс Австрія» Софії Андрухович, «36 і 6 котів-рятувальників» Галини Вдовиченко, «Ми, живі» Айн Ренд. – Авт.).
Соня зізнається, що зустрічі з прекрасними людьми, які надихають, дуже сильно її підтримують. Фото: надано пресслужбою проєкту «НаШапку»
Ми всі завмираємо, коли щось стається, а потім розслабляємося
— Благодійні концерти «НаШапку» ви робите з 2015 року. Зараз на які потреби збираєте?
— «НаШапку» — це завжди був наш спільний проект з фондом «Свої». Тому ми допомагаємо закривати ті потреби, якими займається фонд «Свої». А це завжди були паліативні хворі, яких з початком війни стає більше, а уваги їм приділяється менше. Вони нікуди не діваються. Це пов’язано не лише з людьми зі складними діагнозами, такими як онкологія, а й з нашими пораненими, які теж стають паліативними хворими, і їм треба особливий догляд. Це достатньо серйозна проблема. Це перший напрямок, який завжди був, залишається і буде.
Другий напрямок – ми з фондом збирали на кисневі концентратори, коли був ковід. У фонду на сьогодні є свій найбільший парк безкоштовних кисневих концентраторів. Не повірите – щомісяця ми відправляємо досить велику кількість кисневих концентраторів або паліативним хворим, або хворим на ковід. Тому що ковід теж нікуди не дівся.
Третій напрямок – зараз ми збираємо на кісткові імпланти для поранених. Найбільша кількість травм – це мінно-вибухові. Але якщо ноги або руки залишаються цілими, можуть бути ушкодженими кістки. Кісткові імпланти замінюють певний шматочок кістки. Це швидко робиться, то ж хлопці і дівчата можуть повернутися в стрій.
Так, існує державна програма з надання безкоштовних кісткових імплантів, але лікарням складно швидко отримати на це бюджет. Наприклад, контракти затверджуються на рік вперед. Тобто у 2023 році лікарня має сказати, скільки їм потрібно коштів на 2024-й, щоб купити кісткові імпланти і які конкретно — 20 сантиметрів, 50 сантиметрів, 5 сантиметрів. Це дуже індивідуальна штука, адже ти не знаєш, скільки сантиметрів чи міліметрів буде травма. Неможливо спрогнозувати, скільки буде поранених і які це будуть травми. І це треба чекати! А лікувати треба вже. Тому ми підставили своє плече, щоб оперативно закривати такі операції. Минулого місяця було зроблено операцій на 2 мільйони гривень. І так щомісяця – ми закриваємо більше сотні операцій.
— Часто чую від фондів, волонтерів, що все складніше збирати кошти. Якщо порівняти роки, коли ви збираєте, що скажете? В чому причина?
— Так, збори падають. Ясно, що ми всі не дуже багатіємо, як і загалом держава, так і кожен із нас. Це відчувається.
До того ж, Facebook або Instagram приховує збори. Є алгоритми, які зчитують, що це збір. Не знаю, чи це така теорія змови, але всі скажуть: якщо ти в пості, наприклад, пишеш щось про війну, це автоматично понижає його в статусі. Ми не знаємо достеменно про це, але, здається, так воно і є. Тому люди менше бачать інформацію про збори.
Можливо, тому, що зараз літо. Люди все одно відволікаються, розслабляються і хочуть – я ненавиджу цю фразу — «жити своє життя». Якось влітку, коли сонечко, людям емоційніше легше, і вони не завертають на це увагу. Взагалі влітку менше читають новини, дивляться телевізор.
Зрозуміло, що є люди, які донатять постійно, і їх нічого не зіб’є зі шляху істинного. Є люди, які не донатять ніколи. Зараз гойдалки всюди, на жаль.
Мій товариш з Європи питав мене: «Що зробити для того, щоб іноземці ще раз так сильно і потужно включилися з допомогою?» Причому він говорив про це не тільки на приватному рівні, а ще й на рівні чиновників і бізнесів. Мені здається, що «включає» нас всіх знову і знову якась страшна трагедія, на жаль. Можливо, ми живемо у світі картинок, і людям потрібна якась картинка. Чула щось таке, що наші новини стали нудні. Нудні новини! Це загальнолюдські тренди.
На жаль, ми всі завмираємо, коли щось стається, а потім розслабляємося, коли нічого не стається. Але коли ти їдеш на 500 кілометрів східніше, їдеш в Харків чи Краматорськ, розумієш, що це просто якісь два різних життя. Я вже мовчу про зовсім західні наші кордони — там ще одне інше життя.
— У тому й справа, як на мене, що не всі усвідомлюють, що там, трішки далі, пекло. Ви, наприклад, як дружина, чий чоловік воює, що відчуваєте, коли йдете центром Києва — і тут таке гучне, веселе життя? Життя, звісно, має тривати, бізнеси треба підтримувати, ходити в кафе, але ж це можна робити скромніше.
— Я нормально до цього ставлюся, абсолютно. Якщо не хочу це бачити, не йду нікуди, я вдома. Коли хочу зустрітися з друзями, я виходжу.
Це ж не перший раз, коли ми переживаємо потрясіння. Все одно бажання жити повноцінним життям буде перемагати, і це прекрасно. Ми маємо платити податки, треба, щоб міста якимось чином жили. Просто, правда, інколи треба не дозволяти собі зайвого, це треба просто усвідомлювати і пам’ятати про це. Має бути внутрішня комендантська година, окрім того, що вона існує і в реальності, в якій прописані трішки інші правила.
До того ж, ти не знаєш, хто сидить перед тобою. Наприклад, хлопці, які приходять у відпустку, їм настільки набридає форма, що вони хочуть максимально виглядати інакше. І я їх прекрасно розумію. Я знаю декількох бійців, про яких ти ніколи не скажеш, що це люди, які щойно повернулися з «нуля». У них хіпстерський прикид, і це кльово. Тільки очі їх можуть видати. І їм дуже прикольно, коли їх не асоціюють з військовими. Тому це у хлопців треба питати – як їм?
Благодійні концерти «НаШапку» радіоведуча проводить з 2015 року. Фото: Vasyl Stefurak
«НаШапку» — це місце, яке має бути доступним кожному
— Хто на концертах «НаШапку» збирає найбільше?
— Тут ніякої таємниці немає: чим популярніше артист, тим більше на нього приходить людей. Але мені в цьому проєкті хочеться інколи відкривати імена, які я вважаю достойними. Навіть якщо вони не зберуть багато людей. Для мене це ще й невеличка місія — познайомити тих, хто вже довіряє проєкту «НаШапку» і довіряє нашому музичному смаку, з новою музикою. У нас є розкішна українська джазова сцена, інді-музика, рок-музика.
Так що тут беру відповідальність на себе. Я розумію, що, можливо, прийде небагато людей, але мені буде класно, якщо ці музиканти зіграють у проєкті «НаШапку». Вони точно увійдуть в історію української музики, а я потім буду говорити: ага, а ви ж у нас «НаШапку» грали (сміється)!
— Чому ви вирішили робити вхід на «НаШапку» безкоштовним?
— Я принципово це завжди говорю — це місце, яке має бути доступним кожному. Не обов’язково кидати гроші в шапку. У кожного має бути місце сили, де він може побачити небайдужих людей. Можливо, навіть познайомитися з кимось, і так ставалося, одружитися, народити дітей. Це велика спільнота небайдужих людей.
І мені дуже приємно, що цей проєкт склався, що він такий київський. Він вже частина ландшафту, і це кльово. Наприклад, переселенцям, якщо вони відчувають себе самотньо, я б навіть радила приходити до нас «НаШапку» щотижня.
— Ви особисто запрошуєте всіх артистів?
— Так. Інколи артисти пишуть мені. І я їм дуже вдячна за цікавіть до проєкту. Вдячна за розуміння, коли кажу: «Ок, давайте подумаємо, скільки ми зберемо людей, можливо, треба зробити якусь «солянку». Це постійний діалог. Інколи мені хочеться когось показати публіці, і я роблю спільні історії декількох артистів.
Наприклад, у нашій Національній філармонії є розкішні, фантастичні оркестри. Але люди не мають культури ходити у філармонію. Оркестр народних інструментів «Рідні наспіви» — це музиканти топ-левел, вони на сцені роблять щось неймовірне. Коли вони грають на відкритому майданчику в центрі міста, люди просто шаленіють, бо у філармонії ти не можеш дозволити собі шаленіти, ти сидиш і уважно слухаєш музику. А тут люди слухають не музику, люди слухають космос, кричать, тупотять ногами, хочуть обійматися з музикантами. Це зовсім інша історія.
Обожнюю, коли грають оркестри. А коли грають військові оркестри — це взагалі клас.
— Часто артисти зараз відмовляються? Бо на початку повномасштабної війни всі погоджувалися на якісь благодійні заходи, але нині вже дозволяють собі відмовлятися, бо хочуть перепочити, щось заробити.
— Так, і це очевидно. Я дуже рада, що українські артисти затребувані, що вони їздять в тури, допомагають, тому що тури або повністю благодійні, або наполовину благодійні. Це прекрасно.
З одного боку, мені прикро, що вони кажуть: «Сонь, немає часу». З другого боку, слава Богу, що музика має сенс, приносить людям якусь розраду і ще й допомагає армії.
У мене тут питань немає. Але в мене є чорна книжечка (сміється). Я все записую. Знаю, кому потім передати.
— Бувало таке, що доводилося докладати свої кошти, коли бракувало на якийсь збір і десь було дуже потрібно?
— Звичайно. Ми всі докладаємо свої кошти, і співробітники фонду «Свої» також. І робимо це досить часто. Наприклад, ми зібрали, умовно кажучи, 86 тисяч 99 копійок. А хочеться 90. Скидаємося всі по 100 гривень – і у нас 90 тисяч.
На благодійних концертах у Соні – креативні аукціони. Фото: Vasyl Stefurak
Для початку українцям треба навчитися робити класну музику для себе
— Як ви обираєте музику для ефірів на радіо? Музики багато, деякі виконавці видають ледве не по релізу щотижня. Але багато чого й виходить схожим одне на інше.
— Радіо – це система. Ми граємо те, що подобається нашій аудиторії, і не граємо те, що не подобається. Коли нам закидають, що ми граємо одне й те саме, то це не ми граємо одне й те саме. Повірте, ми слухаємо дуже багато музики, і нам дуже багато різної музики подобається.
Є тести. Мені може шалено подобатися якась українська пісня, я можу кричати і казати, що це клас, але аудиторії вона не подобається. Їй подобається та пісня, яка мені абсолютно не заходить. Це історія смаку. Всі люди різні, у всіх різні вподобання. І це кльово. Але ми маємо орієнтуватися по середній температурі по лікарні.
— А як вивести україномовну музику на світовий рівень? Наші артисти часто апелюють тим, що української за кордоном не знають, тому хтось намагається співати іншими мовами. Але, наприклад, англомовну музику слухають навіть ті, хто не знає мови.
— Це ринок. Давайте порахуємо, скільки людей в світі спілкуються англійською, а скільки — українською. Це не означає, що якась команда не стане колись суперпопулярною з українською мовою, коли люди на рівні емоційних вібрацій відчуватимуть щось кльове, і їм не потрібні будуть слова. Це цілком ймовірно.
Але має бути історія. Якщо ми говоримо про історію музики і про історію локальної музики, яка стала світовим трендом, то, напевно, такою стала французька музика. І це тому, що у них був мікс між традиційним французьким шансоном і американським джазом.
Українці поки що не міксують свою музику. Умовно кажучи, ми рідко поєднуємо «Неся Галя воду» з американським джазом, і щоб при цьому це ще й було актуально сьогодні.
Можливо, колись залетить. Але зараз є ринок, і вибір такий величезний, стільки каналів доставки музики! Якщо раніше ти швидко хотів стати популярним і великим — це давало телебачення. До телебачення було радіо. Зараз же в кожної людини є вибір між купою музичних платформ, музичних новин. Музики — мільйон. Мало того, є ще TikTok, де музику достатньо послухати 30 секунд, і ти вже в трендах.
Думаю, для початку українцям треба навчитися робити класну музику для себе. У нас немає зараз планів на завоювання світу, нам треба відродити все, що ми втратили. Це, напевно, найголовніше. Нам не до того, щоб підкорювати світ, нам треба, щоб нас світ почув, але нам треба вижити для цього. Зараз треба просто вижити.
— Власне, у нас пишеться багато військово-патріотичної музики. Це музика лише сьогодення чи вона має шанси лишитися в музичній історії?
— Повстанські пісні, які були зроблені класно, лишилися і до сих пір. Думаю, що пісень 100 із сьогодення, може, більше, залишаться в історії, вони будуть переспівані, переосмислені.
І дуже класно, що всього багато, тому що із цього «багато» можна вибрати найкраще. І щоб лишилося найкраще, продукту справді має бути багато. Тоді ми зможемо зрозуміти: оце — не дуже щире, оце — не дуже класно зроблено, оце — не дуже професійно, а оце — прямо в саму точку, оце — торкає, і ці пісні залишаться назавжди.
Я вже говорила про те, що навряд чи це будуть пісні про якісь звитяги. Це, напевно, буде пісня про кохання, якийсь внутрішній бій або про радість перемоги. Тобто це будуть пісні, які можна буде переживати знову, знову і знову, і переживати їх в інших умовах життя.
— Ви з Сергієм Кузіним, без перебільшення, були легендарною парою в ефірі. Вам його бракує в ефірах?
— Безумовно. Сумую за ним. Він, до речі, приїхав в Київ, так що днями побачимося. Дуже цінно, коли ти знаходиш людину, з якою можеш вести ефір і яка тебе уважно слухає, відбиває твої подачі. І – навпаки. Це такий пінг-понг, який стається дуже рідко.
Але мої нові партнери теж прекрасні, вони дуже кльові. Вони — воїни ЗСУ, і для мене велика честь з ними зараз вести ефіри.
Співведучі Сотник на Radio ROKS — Назар Хованський та Ілля Ярема. Фото: Lilya Lylyk (@lylyk_photo)
У нас не було ні медових місяців, ні тижнів
— Ви пройшли курси БпЛА. Але, мені здається, цьому треба постійно вчитися, бо коли ти чимось постійно не займаєшся, все забувається.
— Так, безумовно. Технології міняються, а в БпЛА вони міняються зі швидкістю світла. Але якщо ти пройшов основи, тобі буде легше починати спочатку, бо починати спочатку доведеться.
Я вивчала «мавіки», FPV-дрони, наприклад, для мене виявилися заскладними. Це реально треба дуже довго тренуватися, це абсолютно інакша система. Не все так просто.
— До цього ви з дронами ніколи не стикалися?
— Ні, мало того, я ніколи не грала в комп’ютерні ігри. Для мене там теж було дуже багато відкриттів. Але це абсолютно підйомна історія, вона доступна абсолютно кожній людині.
— Ви одружилися з Михайлом у 2016 році і, як ви розповідали, він одразу ж повернувся на фронт. Чи був у вас за увесь цей час медовий місяць?
— Ні, не було. Ні медових місяців, ні тижнів. Головне – щоб ми всі були живими, а там щось собі влаштуємо.
— Як часто вдається бачитися?
— Коли вдається вириватися Михайлові у відпустку. А це дуже рідко, тому що він на керівній посаді. Це достатньо складно.
— Ви навчилися жити на відстані?
— Ми достатньо дорослі і одружилися в дорослому віці. І до цього були самостійними людьми. Так що все нормально. Це не нормально, але нормально (сміється).
— Дай боже, щоб все було добре. Бо хочу писати потім про ваш медовий місяць.
— Домовилися. Я точно знаю, де він буде. Він буде у Фрисландії, це одна з провінцій Нідерландів. Це наше улюблене місце, і ми туди поїдемо за першої нагоди. Там фантастично красиво.
— Про що сьогодні мріє Соня Сотник? Звісно, окрім нашої найголовнішої мрії — Перемоги.
— В мене з цим взагалі проблема. Я не мрію. Мені здається, що навіть в дитинстві не мріяла. Є цілі, які ти ставиш і реалізуєш.
Якщо ти не навчився жити сьогодні — це дуже кепська штука. Ми ж розуміємо, що завтра може не бути. Мріяти, звичайно, можна, але хочеться побільше зробити тут і зараз, в цей момент. Встигнути зробити більше сьогодні, а не відкладати свої сили і ресурси на потім.
Коли ти лягаєш спати, тестуєш себе. Ти щось зробив сьогодні хороше для когось? Так, зробив. Ти зробив сьогодні щось хороше для держави? Зробив. Ти зробив щось хороше для перемоги? Зробив. Тоді можеш спокійно спати. Інакше — вставай і щось роби!
— Так думають і роблять ідеалісти. Бо держава чи Зеленський, умовно кажучи, у твоєму під’їзді сміття не приберуть.
— Це однозначно. Владі потрібно допомагати і владу потрібно контролювати. Якщо тобі щось не подобається, і ти це не змінюєш, не говориш про це, значить, тобі це подобається. Значить, ти так хочеш. Влада – інертний бюрократичний організм, який хоче уникати щось робити. І наша задача – примушувати її щось робити.
— У нас просто є багато людей, які плачуться на життя, але самі його змінювати не хочуть.
— Це в природі людини, це не стосується лише українців. Особливо постколоніальної людини, коли ціле життя все за тебе вирішувала влада. А свобода — це зовсім інше. Виявляється, треба контролювати владу і мати відповідальність перед собою, перед тими, хто поруч з тобою.
— На початку нашої розмови ми були без світла. Як ви переживаєте блекаути?
— Влітку норм. У мене є невеличкий блок живлення, і я можу працювати – озвучувати книжки. Інколи, коли вмикаються всі генератори, це заважає писати аудіокнижки. Але нічого.
Добре, що світло взагалі з’являється. Низький уклін енергетикам, я розумію, в яких умовах вони працюють і наскільки все жахливо. Уявіть, у вашому старому будинку «летить» проводка. Ти розумієш, що навіть якщо полагодиш її у своїй квартирі, у самому будинку лишиться все те саме. От ми зараз приблизно в старій «хрущовці», де посипалося абсолютно все. І хтось з твоїх сусідів просто тримає дріт зубами.
Можливо, ми просто не можемо уявити собі масштаб катастрофи. Смішні нарікання на кшталт задовбало, скільки можна… Та треба просто подякувати за те, що у нас хоча б 4 години в день є світло. Ми любимо понити. Але, що мені подобається, понили і далі гаруємо. Війна не комфортна. Просто капець яка некомфортна (сміється).
Треба думати не про те, що не комфортно, а про те, що війна забирає життя. І добре — що ти живий.
З чоловіком Михайлом. Фото: Instagram.com/sonyaroks/
В тему
Соня Сотник запрошує на липневі концерти «НаШапку»
Цього місяця щочетверга о 18:00 у Pepper’s Club виступатимуть: 11 липня — REMEZ та SESTRA BLYZNYUCHKA, 18 липня — LAURA MARTI, 25 липня — Sasha Boole.
Кошти, зібрані на концертах, підуть на закупівлю кісткових імплантів для українських військових, які отримали поранення під час бойових дій.
Вхід на концерт — безкоштовний. Під час виступів збирають донати, проводять креативні аукціони з незвичайними лотами.
Источник: kp.ua
