Культура 13.05.2026 Вікторія Козар Видатний іспанський художник Пабло Пікассо високо оцінив українську мисткиню.
Катерина Білокур – це славетна українська художниця, яка працювала у стилі наївного мистецтва та народного декоративного живопису. Вона здобула визнання завдяки своїм розкішним полотнам із зображенням квітів, які створювала без попередніх ескізів. Картини Білокур вирізняються надзвичайною яскравістю кольорів, що створює враження живого саду. Видання Viva! докладніше розповість про життєвий та творчий шлях цієї майстрині.
Ранні роки
Майбутня художниця народилася 7 грудня 1900 року у селі Богданівка, що на Полтавщині. Її батько, Василь Білокур, був заможним господарем, володів 2,5 десятинами орної землі та тримав худобу. Катерина мала двох старших братів – Григорія та Павла. У 6 років дівчина опанувала читання, проте батьки вирішили не відправляти її до школи, аби заощадити кошти на одязі та взутті.
Катерина почала займатися малюванням змалечку, але її родина не підтримувала цього захоплення. Батьки вважали, що творчість може стати перешкодою для її майбутнього заміжжя, а також відволікає від хатніх справ.
Щоб приховати своє захоплення від рідних, дівчина малювала вугіллям на клаптику полотна, потім прала його і знову бралася до роботи. Одного разу її викрили, спалили тканину і почали залякувати Катерину, запевняючи, що через це їй ніхто не зробить пропозиції. Незважаючи на відсутність підтримки, художниця наполегливо відстоювала своє прагнення до творчості та намагалася здобути освіту.
Участь у театральному гуртку та спроби здобути освіту
У 1922-1923 роках дівчина дізналася про Миргородський технікум художньої кераміки та вирушила туди, аби спробувати вступити. Вона взяла з собою два свої малюнки: копію відомої картинки та начерк хати діда, виконаний з натури. Проте Білокур не вдалося вступити до навчального закладу через відсутність документа про завершення школи. Ця невдача дуже засмутила дівчину, і вона пішки вирушила додому.
Білокур займалася створенням декорацій для театрального гуртка свого сусіда та родича – Микити Тонконога, а згодом брала участь і в самих виставах. Батьки не заперечували проти цього, доки це не заважало Катерині виконувати домашні обов’язки. Так Білокур брала участь у постановках таких п’єс, як «Наталка Полтавка», «Сватання на Гончарівці», «Наймичка» та «Безталанна», де переважно втілювала образ молодої дівчини.
Цікаво, що Білокур самостійно виготовляла пензлі з коров’ячої вовни, котячої шерсті, вишневих гілочок та інших підручних матеріалів. А для отримання різноманітних кольорів вона використовувала сік рослин: буряка, бузини, калини.
У віці 24 років Білокур вперше спробувала малювати професійними фарбами. У цьому їй допоміг художник-аматор Іван Калита. Він також навчив Катерину правильно ґрунтувати полотно, щоб воно не темніло з часом. У 1928 році художниця дізналася про набір студентів до Київського театрального технікуму і вирушила до столиці. Однак, їй знову відмовили через відсутність середньої освіти.
У 1934 році художниця спробувала вчинити самогубство, кинувшись у річку Чумгак, але її помітила мати і врятувала. На жаль, внаслідок цього інциденту Катерина застудила ноги, що негативно вплинуло на її здоров’я. Після цієї спроби самогубства батько Білокур дозволив їй займатися малюванням.
Картини Білокур
У 1940 році Білокур почула пісню «Чи я в лузі не калина була» у виконанні Оксани Петрусенко і написала їй листа, додавши до нього малюнок калини, виконаний на шматку полотна. Співачку надзвичайно вразило побачене, і вона звернулася до Центру народної творчості, аби там оцінили роботи мисткині.
«Натюрморт “Сніданок”»
Згодом керівник художньо-методичної ради Володимир Хитько прибув до Богданівки, обрав кілька полотен Білокур і представив їх художнику Матвієві Донцову. Через рік у Полтаві відбулася перша персональна виставка Катерини, яка складалася з 11 картин. Відвідувачів глибоко вразили роботи Білокур.
«Жоржини (Квіти і калина)»
У 1944 році директор Державного музею українського народного декоративного мистецтва Василь Нагай відвідав рідне село Білокур і запропонував придбати її картини та організувати персональну виставку. Таким чином, Національний музей декоративного мистецтва України отримав багату колекцію робіт художниці.
«Натюрморт, кавун, морква, квіти»
Цікаво, що Білокур ніколи не рвала квітів – вона сиділа поруч з ними і замальовувала на мольберті. Саме квіти стали основою її творчості. Також вона створювала портрети та пейзажі. Художниця не робила попередніх начерків чи олівцевих ескізів. Вона починала з однієї деталі і поступово добудовувала навколо неї композицію.
«Будинок в Богданівці»
Картини Білокур відрізняються особливим сяйвом – кожну квітку вона ретельно виписувала, окреслюючи її світлим контуром. Це стосується також зображень овочів та фруктів. Улюбленими кольорами художниці були ультрамарин та синій кобальт, і багато її полотен створені саме на синьому тлі.
«Квіти на блакитному тлі»
У 1947 році Катерині запропонували створити портрет Сталіна. В обмін на це їй обіцяли багато цікавих можливостей у мистецькій сфері. Однак Білокур відмовилася.
У 1949 році Катерина стала членом Спілки художників України. Через 2 роки її нагородили орденом «Знак Пошани», а також присвоїли звання Заслуженого діяча мистецтв України та Народного художника України.
«Привіт урожаю»
У 1954 році полотна художниці «Цар-Колос», «Берізка» і «Колгоспне поле» були представлені на виставці радянського мистецтва на Міжнародній експозиції в Парижі. Побачивши роботи української мисткині, Пабло Пікассо був надзвичайно вражений і високо оцінив їх: «Якби ми мали художницю такого рівня майстерності, то змусили б заговорити про неї цілий світ», – зазначив він.
«Колгоспне поле»
«Цар-Колос»
«Берізка»
Однак міжнародне визнання не сприяло покращенню матеріального становища художниці. У той період селяни не мали паспортів – їх видавали лише за наявності дозволу-довідки від голови колгоспу та секретаря місцевого осередку КПУ. Головам колгоспів були потрібні робочі руки, які працювали безкоштовно, тому вони не дозволяли їм виїжджати до міста. Білокур не стала винятком, а її творчість у СРСР представляли як: «Роботи колгоспниці з села Богданівки».
«Садові квіти»
Останні роки життя та пам’ять про Білокур
У 1948 році помер батько Катерини, залишивши її наодинці з хворою матір’ю. Невдовзі до них переїхав брат Григорій із дружиною та п’ятьма дітьми. Спільне проживання призвело до конфліктів та непорозумінь.
У 1961 році Білокур почала відчувати сильний біль у шлунку. Домашнє лікування не давало результатів, а інших медичних можливостей у селі не було. У червні 1961 року померла мати Катерини. За кілька днів її було відвезено до Яготинської районної лікарні, де провели операцію. Проте, це не допомогло, і Білокур померла. Її поховали у рідній Богданівці.
У 1977 році в Богданівці було відкрито Музей-садибу Катерини Білокур. На честь мисткині названо десятки вулиць і провулків в українських містах, а також викарбувано пам’ятну монету у 2000 році.
У 2016 році Український інститут національної пам’яті включив ім’я Білокур до проєкту «Незламні». Вона увійшла до переліку 15 видатних особистостей, які пережили Голодомор 1932-1933 років і досягли значних успіхів у своїй діяльності.
У 2020 році на державному рівні було відзначено 120-річчя від дня народження мисткині. А у 2024 році на честь Білокур назвали кратер на Меркурії.