З приходом Джонатана Андерсона в Dior виникає ключове питання: чи зможе він повторити свій тріумф в одному з найзнаменитіших і найдавніших модних Домів Парижа? Очевидно одне: митець не лякається викликів.
Джонатан Андерсон
Реклама.
Високий, рухливий, зі світло-золотистим волоссям і гучним ірландським баритоном, Андерсон у свої 41 посідає одну з найбільш значущих позицій у світі моди. Минулого року модна спільнота з ентузіазмом сприйняла звістку про його призначення творчим керівником знакового паризького Дому Dior. До цього він одинадцять років віддав іспанському Loewe і водночас управляв власним лондонським брендом JW Anderson. У січні цього року він дебютував із кутюрною колекцією – багатою одою весняним квітковим мотивам, реалізованим з бездоганною майстерністю ательє Dior.
На поличці в глибині його паризького кабінету знаходиться сумка з написом Ulysses by James Joyce – частина серії сумок-книжок, створеної Андерсоном на початку роботи в Dior. На столі – стара друкарська машинка і свічки у формі фруктів. Вісім мобільних панелей на коліщатках, хаотично розставлених у центрі кімнати, обклеєні зображеннями з майбутньої рекламної кампанії; біля столу – манекен в розкрійці і два рейли з одягом. Такий ажіотаж навколо призначення Андерсона не випадковий: вперше з часів Крістіана Діора творець на чолі Дому керує всіма лініями – жіночою, чоловічою і кутюрною, а також аксесуарами, зокрема сумками та взуттям. Це десять колекцій на рік для одного з найбільших Домів Парижа.
Збори в студії Dior відбуваються в шаленому ритмі. “Це – за іншим референсом, який ви нам дали, – пояснює дизайн-директорка Далла Коллетта. – Ми спробуємо зробити жакард, обрізавши торочку”. Андерсон різко проводить рукою по шевелюрі й уважно вдивляється в аркуш. Поруч на столі безладно розкладені особисті речі: мобільний, чохол із навушниками, драже Tic Tac, пачка сигарет, сантиметрова стрічка та яскраво-зелений гаманець на застібці з написом Dumb as a Dream – колаборація Loewe з американським художником Річардом Гокінсом. Чашка кави, пляшка води. “Добре, – нарешті каже дизайнер і вдивляється більш пильно. – Проте тут кольори не дуже вдалі”. Далла встигає показати йому ще дві сторінки, після чого Андерсон поспішає на іншу зустріч. “З Джонатаном годинні збори тривають десять хвилин”, – посміхається вона, збираючи папери.
Перший показ жіночої колекції прет-а-порте, створеної Андерсоном для Dior, відбувся в жовтні минулого року в саду Тюїльрі. Невелике дефіле стало найбільш очікуваним в графіку сезону. Вже за годину до його старту на площі Згоди вирував натовп. Шанувальники вітали відомих гостей і амбасадорів Дому – Дженніфер Лоуренс, Сабріну Карпентер, Аню Тейлор-Джой, Роберта Паттінсона та Джонні Деппа.
Улюблене слово Джонатана Андерсона – “радикальний”. “Радикальність необов’язково має бути гучною; інколи йдеться про спробу сформулювати щось нове”
У величезному пісочно-бежевому павільйоні, традиційно спорудженому над восьмикутним фонтаном Тюїльрі, італійський режисер Лука Ґуаданьїно разом із художником-постановником Стефано Баїзі облаштували галерею з низькою стелею. Сірі плямисті стіни прикрасили молдингами в стилі італійського модернізму і розставили масивні дерев’яні табурети. “Ми прагнули відтворити музейний простір”, – каже Ґуаданьїно. Вони знайомі з Андерсоном 15 років і співпрацювали над костюмами для кількох кінострічок режисера – як-от “Суперники” із Зендеєю й Джошем О'Коннором та “Квір” із Денієлом Крейґом і Дрю Старкі.
Коли світло згасло, на пірамідальних екранах зʼявився короткометражний фільм-асамбляж британського документаліста Адама Кертіса. Титру запитували: “Чи наважишся ти увійти в Дім Dior?” – а далі кадри з 78-річних архівів бренду, змішані з уривками старих фільмів жахів, склалися в психоделічний кіноколаж. Світло знову запалахкотіло – немов після тривожного сновидіння – і на подіумі з’явилися моделі в одязі з плісированих тканин і майстерно сплетеного мережива. Нагрудні фартухи, відкладні коміри та банти-краватки цитували стриману моду середини ХХ століття. Але чудернацькі об’єми, видовжені пропорції й несподівано короткі жакети й спідниці надали класичним силуетам сучасного відтінку.
Образи перегукувалися з першою чоловічою колекцією, яку Андерсон презентував у червні минулого року. У ній дизайнер поєднав елементи, натхненні жіночим одягом, як-от об’ємні шорти карго, перероблені наче з турнюром. Талант Андерсона створювати одяг для жінок і чоловіків у тісному зв’язку – “пару Dior” – у Домі оцінили. “Це погляд у майбутнє”, – каже Дельфін Арно, голова правління й CEO компанії.
Андерсон послідовно йде цим шляхом ще з часів заснування власного бренду вісімнадцять років тому. У 2013-му в чоловічій колекції він представив шорти з наївними оборками – їхній силует нагадував мініспідницю. Кабаре-артистка Джастін Вів’єн Бонд описує його як “одного з перших дизайнерів, який дійсно звів міст між маскулінним і фемінним: у Джонатана завжди знайдеться один-два чоловічі образи в жіночому показі – і навпаки. Я не відчуваю в цьому награності: це логічно й весело”.
“Швидке споживання й брак терпіння руйнують творчість. Сьогодні світу не вистачає великого кіно і великої музики, тому що люди бояться бути радикальними”
Бонд познайомилася з Андерсоном понад двадцять років тому: американо-канадський музикант Руфус Вейнрайт привів її на лондонське шоу, в якому брав участь дизайнер. “Він зробив мені в’язану шапку з пір’ям, накидку з екохутра і дивовижний обруч із сіткою, в якій застрягли мухи”, – згадує вона. Згодом Андерсон запросив Бонд виступити на своєму дипломному показі в Лондонському коледжі моди; відтоді вони час від часу співпрацюють.
Улюблене слово Джонатана Андерсона – “радикальний”. “Радикальність необов’язково має бути голосною; іноді мова йде про спробу сформулювати щось нове, – каже він. – Те, що може виявитися новим для Dior, відрізняється від того, що було б таким для Loewe”. Відомий сумками надзвичайної якості, іспанський бренд Loewe – найстаріший у модному портфелі LVMH. Андерсон вдихнув в історичну компанію свіжу енергію – і сформував впізнаваний ремісничий стиль. “Цей Дім потребував власної модної мови, – каже дизайнер. – Dior цього не потребує, втім йому необхідна нова архітектура та ідеї, щоб і далі завойовувати світ”.
Горор-ролик – нетиповий початок для модного показу. Цим радикальним жестом Андерсон з іронією дає зрозуміти, який це моторошний тягар – керувати історичним паризьким кутюрним Домом, креативними директорами якого були Діор, Ів Сен-Лоран, Джанфранко Ферре, Джон Ґальяно, Раф Сімонс та Марія-Грація К’юрі. Дуже грізний пантеон. “Я ніколи не відчував такого тиску, – пояснює він. – Не від самого себе чи від бренду, а від загальних очікувань і відчуття, ніби моду потрібно “рятувати”. Мені це здається дивною утопією. Фільм, яким ми відкрили показ, був способом поставити глядача на моє місце”.
Андерсон виріс у Магерафелті, невеликому містечку в Північній Ірландії. Чоловіки в його сім’ї обрали спортивну кар’єру – батько і брат були професійними регбістами. Його бажання вступити до школи моди сім’я не підтримала. “Я завжди жив як аутсайдер, і якщо не відчуваю себе таким, то створюю навколо себе середовище, в якому змушений щось постійно доводити”, – каже Андерсон і жартома додає, що не ходить до терапевта, тому що опрацьовує свої травми з журналістами.
Посаду креативного директора Dior важко назвати аутсайдерською, проте Джонатану доводиться змагатися зі своїми попередниками. “Люди завжди любитимуть дизайнера “свого” періоду, – каже він. – Ґальяно був генієм у тому, що зробив для Dior: він зламав хребет системі. Але це була зовсім інша епоха”.
Можливості не знаходили Андерсона – він створював їх сам. У двадцять років, працюючи асистентом з оформлення вітрин у лондонському бутику Prada, домігся, щоб його сфотографували для журналу i-D як дизайнера брошок, створених зі знайдених речей. У 2013-му, не соромлячись, запропонував LVMH, інвестору JW Anderson, власну кандидатуру на пост креативного директора Loewe. А рік тому під час зустрічі з Дельфін Арно зголосився очолити одразу чоловічу, жіночу та кутюрну лінії Dior.
“Мене постійно турбує питання, як знайти новизну в старому. Лише через діалог із подіями сучасності”
Джонатан колекціонує мистецтво – від фламандських майстрів до сучасних авторів; він є членом ради директорів Музею Вікторії й Альберта. Певний час його захоплювала архітектура, а любов до кераміки супроводжує все життя. Саме в мистецтві він черпає натхнення. “Зараз щотижня – новий лукбук, нова рекламна кампанія. Ти ледь не щодня змушений видобувати ідеї, – каже дизайнер. – Один художник чи одна вінтажна річ можуть надихнути на цілу колекцію”.
Ми домовляємося зустрітися в музеї Орсе – Андерсон завітав на виставку британської художниці Бріджит Райлі. У його колекції є її робота “Дафна” 1988 року. Дизайнер запізнюється. Каже, що ніколи заздалегідь не переглядає розклад і не планує зустрічі, тому що починає сумніватися, чи варті вони уваги. Не дивно, що він постійно нікуди не встигає.
Джонатан захоплюється здатністю Райлі відкидати зайве. “Це означає знати, коли сказано достатньо, – розмірковує він. – Класичному індійському живопису і Рембрандту властиве це відчуття межі. Саме воно спонукає глядача вдивлятися в роботу глибше”. Куратор виставки, Ніколя Ґоссеран, який йде поруч, звертає увагу на білий колір стін. Райлі, якій нині за дев’яносто, наполягла – всупереч музейним канонам – що полотна матимуть кращий вигляд на білосніжних стінах, а не традиційно сірих чи бежевих. “Це робить біле ще білішим, – киває Андерсон. – Це так радикально”. Він робить останнє коло залами і стрімко прямує до виходу. “Потрібно швидко рухатися, щоб змусити мозок працювати, – пояснює дорогою. – Мене постійно турбує питання, як знайти новизну в старому. Лише через діалог із подіями сьогодення”.
Ми заходимо пообідати до ресторану Le Voltaire біля Сени – не за планом, тому знову відстаємо від графіка. Нам подають свіжий редис, салямі, хліб і масло. Андерсон замовляє яловиче філе. “Medium-well готується 30 хвилин”, – повідомляє офіціант тоном, в якому можна вловити стримане несхвалення. Андерсон змінює прожарку на medium, додає до замовлення картоплю фрі й коментує: “Відірвімося!”
Дизайнер курсує між Парижем і Лондоном: зараз власний бренд JW Anderson розширюється – випускає меблі й дизайнерські об'єкти. Адаптуватися до ритму кожного міста важко – іноді він відчуває справжній культурний “удар батогом”. “Це дуже різні простори – в усьому: і що ти їси, і як розважаєшся ввечері, – пояснює він. – Не знаю, що не так із Францією, але тут зовсім не вміють морозити лід. Майже всі коктейлі ніякі через поганий лід”.
Зараз для Андерсона найважливіше – винайти місію і призначення люксового бренду в цифрову епоху. “Мене приваблює модна індустрія, тому що тут завжди працюєш з акцентом на майбутнє: створюєш, показуєш, і за пів року колекція з’являється на полицях магазинів. Це дає людям час оцінити твою роботу, – каже він. – Але останнім часом ми випускаємо одяг заради миттєвого враження: коли речі доходять до клієнта, магічний ефект вже випаровується”.
“Мене приваблює модна індустрія, бо тут завжди працюєш з фокусом на майбутнє: створюєш, показуєш, і за пів року колекція з’являється на полицях магазинів. Це дає людям час оцінити твою роботу”
На його думку, сьогоднішня індустрія майже не залишає простору для підтримки високої якості. “Ми звикли переглядати мільйони зображень на день – але дедалі менше читаємо. Відповідаємо емодзі замість тексту. Записуємо голосові повідомлення, тому що це “ефективніше”. В юності я б вважав це за щастя, – каже Андерсон, у якого дислексія. – Але створення одягу – це рух від мозку до руки, як і письмо”. Саме завдяки такому підходу, вважає він, мода роками виходила за межі миттєвого дофамінового сплеску і формувала майбутнє. “Швидке споживання і відсутність терпіння руйнують творчість, – міркує він, енергійно ріжучи стейк. – Сьогодні світу не вистачає великого кіно і великої музики, тому що люди бояться бути радикальними”.
Кутюр для Андерсона – terra incognita. Він мріє зробити його зрозумілим широкій публіці: “Хочу, щоб люди знов закохалися в моду. Кутюр – це фундамент, на якому тримається все інше: традиції, майстерність, досвід”.
Саме тому робота з кутюром в Dior стала для нього найбільш особистим проєктом. Його дебютне кутюрне шоу виросло з діалогу з творчістю Джона Ґальяно – першої людини поза командою, якій він показав ескізи своєї жіночої колекції. “Джон прийшов із пакетом їжі з Tesco і букетом цикламенів – я обожнюю ці квіти, – каже Андерсон. – У дитинстві він був моїм ідолом”.
Цикламен став лейтмотивом колекції – від вишивки до декору: шляхетний жест поваги до попередника. Андерсон працював із текстилем XVIII століття та антикварними портретними мініатюрами. Вирішив відкрити показ двома версіями ліхтареподібної сукні – чорною і білою: “Я подумав, що добре показати, як це працює у форматі прет-а-порте і як у кутюрі. Я колекціоную чеську кераміку Chelsea, і коли дивлюся на ці вироби, то розумію, що вони виготовлені по-різному – залежно від періоду. Не те щоб одне було кращим за інше, просто в них різна динаміка”. На шоу з дзеркальним подіумом і стелею, декорованою цикламенами, було представлено 63 образи. Андерсон показав вечірні сукні з вишуканою вишивкою і чорні пальта – шедеври крою і драпірування. З’явилися й великі квіткові помпони-сережки. Показ став маніфестом майстерності.
Відтоді як Андерсон обійняв посаду в Dior, значна частина його життя минає в дорозі. У листопаді та грудні, окрім звичних поїздок Європою, він відвідав Нью-Йорк, Доху і Пекін, паралельно працював над шістьма колекціями і опікувався відкриттям магазину в Лос-Анджелесі.
Новий бутик Dior – чотириповерхове диво з “плаваючими” гвинтовими сходами на легендарному Родео-Драйв. Простір, спроєктований американським архітектором Пітером Маріно, має приватні салони для VIP-клієнтів, терасу на даху і ресторан із меню від Домінік Кренн, першої жінки-шефа в США, чий власний заклад у Сан-Франциско відзначений трьома зірками Michelin. Від минулого літа нові бутики відкриваються в Пекіні, Мілані, Нью-Йорку та Осаці – усі за зразком грандіозного флагманського салону на авеню Монтень у Парижі.
“Хочу, щоб люди знов закохалися в моду. Кутюр – це фундамент, на якому тримається все решта: традиції, майстерність, досвід”
З приходом у Dior Андерсон детально вивчив архіви: “Я провів експеримент із командою: попросив обрати по шість образів із колекцій кожного дизайнера, який колись тут працював”. Його улюблена річ авторства Крістіана Діора – кутюрна сукня кольору слонової кістки Cigale 1952 року: “У неї неймовірна аеродинамічна конструкція”.
Наступного дня він відвідує нову виставку в Galerie Dior – публічному музеї Дому на 13 залів, розташованому поруч із флагманським магазином. Простір відкрився у 2022 році під одним із кутюрних ательє Dior. Щодня його відвідують півтори тисячі людей – пів мільйона на рік, а квитки розкуповують за місяць. Поточна виставка зібрана з унікальних зразків приватної колекції алжирського дизайнера Аззедіна Алаї – за життя він ніколи не показував своїх надбань із архівів Dior. “Фонд Алаї налічує 600 речей – для цієї виставки ми обрали сотню”, – уточнює керівник галереї Олів’є Флавіано.
Крістіан Діор представив свою першу колекцію в 1947-му і помер за десять років – коли на його Дім вже працювали сотні людей на п’яти континентах. Ів Сен-Лоран змінив його в 21 рік. “Уявіть 21-річного на чолі такого Дому – зараз це лякає, – каже Андерсон. – Варто озирнутися в минуле, щоб побачити, наскільки радикальні рішення тоді приймалися”.
Наступного вечора Андерсон у студії розглядає світлини майбутньої рекламної кампанії. “Для мене важливо показати, що Dior можуть носити різні люди”, – каже він. Дизайнер ніколи не думає про маркетинг, працюючи над колекцією, але переймається, як його творіння сприйме світ. “Я щиро задоволений, – зізнається він, розглядаючи серію знімків моделей Лаури Кайзер, Саар Менсвельт Бек та Сандей Роуз. – На вечірці завжди є той, хто веселиться, той, хто намагається веселитися, і той, хто спокушає. Це гарна метафора реального життя”.
“Чи я вже створив нову візуальну мову? Ще ні. Але це перший крок – ми тільки починаємо”, – каже Андерсон і знову поринає в роботу.
Фото: Stef Mitchell
Портрет: Annie Leibovitz
Стиль: Alex Harrington
Текст: Натан Геллер