Культура 29.04.2026 Вікторія Козар Фільми постановника визнають класикою кінематографа XX століття.
Олександр Довженко – видатний український кінорежисер і драматург, який увійшов в історію світового кінематографа. Він створив знамениті кінокартини «Земля», «Звенигора», «Арсенал», котрі стали шедеврами українського кіно.
Виразною рисою робіт Довженка стала візуальна мова, яка дозволяла сприймати глибокі смисли без слів. Це був єдиний спосіб обійти обмеження цензури та висловити протест у німих кадрах. Про життєвий шлях Довженка, його творчість в умовах цензури та боротьбу за виживання під тиском радянської влади – розповість видання Viva.ua.
Початкові роки життя
Олександр Довженко народився 10 вересня 1894 року на хуторі В’юнище на Чернігівщині. Його предки були чумаками, а батько походив із козацького роду. Сім’я мешкала скромно, а дітей у родині було 14 – деякі з них пішли з життя, не досягнувши працездатного віку. Довженко навчався у Сосницькій школі і був здібним учнем. З дитинства Олександра надихала природа, яку він пізніше описав у «Зачарованій Десні».
Довженко отримав освіту в Глухівському учительському інституті, проте не прагнув стати педагогом. Він обрав цей заклад, оскільки мав можливість скласти вступні іспити та отримувати стипендію у розмірі 120 карбованців.
Під час навчання у виші Олександр почав активно читати українські книжки, роблячи це таємно від викладачів. Після завершення інституту Довженка скерували на роботу до Хорошівського училища. Там він викладав природознавство, географію, фізику, історію та малювання.
Переїзд до Києва, УНР та високі посади
У 1917 році в Росії відбулася революція, яка призвела до повалення самодержавства. Олександр радів цим подіям, сподіваючись на справедливий світоустрій та «Україну для українців». Того ж року Довженко переїхав до Києва, де викладав та одночасно навчався на економічному факультеті Київського комерційного інституту. Також майбутній режисер відвідував заняття в Українській академії мистецтв.
Протягом 1918–1919 років Довженко брав участь у боях проти більшовиків у лавах армії УНР. Він був у підпіллі, неодноразово ризикуючи бути розстріляним. Так Олександр пережив російську, німецьку та польську окупації.
Проте, у 1919 році Довженко втік до Житомира, де його заарештувала губернська надзвичайна комісія та відправила до концтабору як ворога чинної влади. Існує версія, що саме в цей період майбутнього режисера завербували чекісти. Невдовзі Олександр почав працювати викладачем історії та географії у школі червоних старшин при штабі 44-ї стрілецької дивізії.
У 1920 році Довженко вступив до партії боротьбистів. Він також став завідувачем Житомирської партійної школи. Під час польсько-радянської війни він потрапив у полон, але йому вдалося втекти. Деякий час обіймав посаду секретаря Київського відділу народної освіти, комісара Театру імені Шевченка та завідувача відділу мистецтв у Києві.
Через рік Довженка зарахували до Наркомату закордонних справ і скерували на дипломатичну службу до Польщі. Там він очолював місію з репатріації та обміну військовополоненими і керував справами представництва. У 1922 році Олександр почав працювати секретарем консульського відділу Торгового представництва УСРР у Німеччині.
У той же час Довженко почав займатися малюванням – перші його карикатури були опубліковані в журналі «Молот» у США. У 1923 році Олександр повернувся в Україну і оселився у Харкові, де працював художником-ілюстратором у редакції газети «Вісті ВУЦВК» та карикатуристом під псевдонімом «Сашко». Також він співпрацював із літературним об’єднанням «Гарт», а згодом став одним із засновників ВАПЛІТЕ, метою якої було створення нової української літератури.
Робота в кіно в умовах радянської системи
Згодом Довженко перейшов до кінематографа. Він став автором сценарію для фільмів «Вася-реформатор», «Герої», «Батьківщина», «Загублений Чаплін». А першим фільмом Довженка як режисера був «Сумка дипкур’єра», знятий на основі реальних подій. У ньому йшлося про збройний напад на радянських дипломатичних кур’єрів за кордоном.
Про Довженка почали говорити у кінематографічному середовищі після виходу стрічки «Звенигора», в якій розкривалися історичні події – гайдамаччина, Перша світова війна, боротьба УНР з більшовиками. А центральним персонажем фільму став дід, який намагався знайти скарб скіфів, захований біля Звенигори. Митець використав у фільмі нові прийоми монтажу, кадрування, символізм і вважався одним з найкращих режисерів того часу.
Згодом Довженко випустив фільм «Арсенал», в якому висвітлив повстання робітників заводу проти УНР та Центральної ради, яке завершилося поразкою націоналістів. За цю стрічку режисера гостро критикували, адже вбачали в ній підтримку Олександром радянської влади, хоча сам він воював в УНР.
Одним із найважливіших фільмів Довженка є «Земля», яку вважають гімном людині праці на землі. У картині Олександр зобразив українців як хліборобів з власним світоглядом, працьовитістю та вдячністю до рідної землі, яка їх годує. Фільм вийшов на київських екранах, але невдовзі його зняли з показу через «натуралізм та втручання у звичаї».
Стрічка здобула величезний успіх у європейських країнах, а самого Довженка італійські фахівці назвали «Гомером кіно». Високо оцінював режисера легендарний англійський актор і режисер Чарлі Чаплін: «Слов’янство поки що дало світові в кінематографії одного великого митця, мислителя і поета — Олександра Довженка».
Після «Землі» радянська влада неохоче сприймала кінематографічні ідеї митця. Щоб продовжити працювати в УРСР, він погодився зняти стрічку «Іван», яка розповідала про будівництво греблі Дніпрогесу. Це був перший фільм режисера, знятий зі звуком, однак якість техніки була низькою. Стрічку розкритикували за надмірну радість працівників від роботи, а сам Олександр згодом шкодував, що створив «Івана».
Довженко написав листа Сталіну з проханням «захистити його і допомогти творчо розвиватися» і переїхав до Москви у 1934 році. На замовлення диктатора українець створив фільм «Аероград» – про боротьбу більшовиків з куркулями, які виступали проти будівництва нового міста в тундрі. Зйомки проходили в регіоні від Владивостока до Хабаровська.
На вимогу Сталіна Довженко зняв і фільм «Щорс» – про військового командира більшовиків часів радянсько-української війни. Українець кілька разів переписував сценарій, змінював окремі епізоди і розумів, що історичної правди у стрічці не буде. Зйомки відбувалися в Чернігові та навколишніх селах, а також Довженко додав у стрічку українську мову, народні пісні та танці.
Довженко на війні та створення «України в огні»
Після підписання пакту Молотова-Ріббентропа Довженка викликали до Києва і доручили організувати експедицію кінематографістів на захід України. Так Олександр створив фільм «Визволення», який розповідав про приєднання Галичини до Радянської України. Згодом режисер відновив прихильність влади та почав обіймати високі посади: був депутатом, керівником Київської кіностудії та членом президії комісії з присудження Сталінської премії.
Довгий час Довженко мріяв зняти фільм «Тарас Бульба» – почав писати сценарій і консультувався з дослідником козацтва Дмитром Яворницьким. Однак почалася Друга світова війна, і режисера евакуювали до Туркменістану, де він служив полковником інтендантської служби. Там він пробув недовго, оскільки хотів висвітлювати події війни і влаштувався кореспондентом газети «Красная звезда».
Побачивши значні руйнування та великі людські жертви, Довженко написав кіноповість «Україна в огні». Він описав жахи війни, що скалічили долі мільйонів людей. Сталіну категорично не сподобався твір через «заохочення українського на противагу радянському патріотизму».
Диктатор звинуватив режисера у націоналістичному спрямуванні твору. Довженко втратив прихильність очільника СРСР – позбувся посади керівника Київської кіностудії, роботи у складі всеслов’янського комітету та комітету присудження Сталінської премії.
Режисера перевели до Центральної студії кінохроніки, де він працював монтажером і коментатором. Також він брав участь у створенні документальних фільмів «Битва за нашу Радянську Україну» та «Перемога на Правобережжі».
Останній період життя
Протягом останніх років життя Довженко не мав можливості створювати те, що бажав. На замовлення Сталіна він зняв художній фільм «Мічурін» – про шлях російського біолога-селекціонера і агронома Івана Мічуріна до визнання. Після цього режисера відновили на посаді в кіностудії «Мосфільм». Олександр прагнув повернутися в Україну, але мав право відвідувати батьківщину лише у відрядження.
У 50-х роках Олександр висловлював невдоволення знеціненням праці сценариста, тиском на творчість, появою недосвідчених людей у кіно. У той час режисер планував зняти стрічку «Прощавай, Америко!» – про діяльність американського посольства у Москві, але її виробництво було раптово зупинено.
В останній рік свого життя Довженко видав автобіографічну повість «Зачарована Десна». У творі автор зобразив любов до рідної Чернігівщини, мальовничу Десну, місцевий спосіб життя та селян-трудівників XX століття.
25 листопада 1956 року режисер раптово помер від інфаркту на дачі під Москвою. Це сталося в перший день зйомок стрічки «Поема про море». Вона розповідає про будівництво Каховської ГЕС та наслідки цього процесу для місцевих жителів. Стрічку завершила знімати дружина Олександра – Юлія Солнцева – у 1958 році після його смерті.
Місцем спочинку Довженко заповів Україну, проте цього не сталося. Режисера поховали на Новодівочому цвинтарі в Москві. У своєму щоденнику він передбачив, що помре в Росії і не встигне побачити Україну: «Я помру в Москві, так і не побачивши України! Перед смертю попрошу Сталіна, аби, перед тим, як спалити мене в крематорії, з грудей моїх вийняли серце і закопали його в рідну землю, у Києві, десь над Дніпром, на горі».
У 2006 році громадські активісти почали порушувати питання про повернення праху режисера в Україну. Однак це питання так і не було вирішено.