Анастасія Цимбалару — одна з найвідоміших українських акторок нового покоління, яка впевнено будує кар’єру в кіно та на телебаченні. За роки в професії вона встигла приміряти на себе чимало різних образів, але й сьогодні не перестає шукати нове — у ролях, у собі та просто в житті.
У нашій розмові Анастасія розповіла про нову роль у серіалі «Швидкарі», бажання зіграти у спортивній драмі та готовність заради цікавої героїні змінити зовнішність і вийти за межі звичного амплуа. Говорили про українське кіно, подорож до Нью-Йорка, а також про те, що надихає її сьогодні — як акторку і просто людину.
Анастасіє, наприкінці вересня виходить «Швидкарі» — нова медична драма, в якій ви граєте одну з головних ролей. Що вас зачепило в цій історії, коли ви вперше прочитали сценарій?
Наш серіал — історія про бригади екстреної медичної допомоги, їхню щоденну роботу, непрості рішення, командну підтримку та людські історії, що змінюють і медиків, і пацієнтів. Робота лікарів швидкої допомоги — величезна відповідальність навіть у мирний час. Вони приходять на допомогу в моменти, коли людині боляче, страшно, коли вона чи її близькі не знають, що робити. І тоді від професіоналізму медиків, швидкості їхніх рішень і злагодженості всієї бригади може залежати життя.
В умовах повномасштабної війни до відповідальності за життя пацієнта додається небезпека для самих медиків. Бригади допомагають постраждалим від обстрілів, працюють у прифронтових зонах, де доступ до медичної допомоги ускладнений війною. При цьому й автомобілі швидкої, і медичні заклади зазнають атак. Тобто люди, від яких ми чекаємо порятунку, самі не перебувають у безпеці. І важливо не звикати до цього, не сприймати такий ризик як щось належне лише тому, що це їхня професія.
Для мене особливо цінним є і людський бік цієї історії, адже за високим професіоналізмом стоїть також і психологічна підтримка, проживання власних складних обставин, непростих виборів, бо яким би високопрофесійним не був лікар, він перш за все людина, зі своєю палітрою почуттів і переживань.
Тому, наш серіал — своєрідна вдячність та повага до праці медиків. Але варто памʼятати, що недостатньо просто захоплюватися тим, як вони витримують надзвичайні навантаження. Важливо дбати, щоб їм не доводилося постійно працювати на межі власних сил. Адже життя тих, хто нас рятує, так само цінне, як і життя тих, кого рятують вони.
Що у вашій героїні було для вас найбільш несподіваним?
Мій персонаж — головний лікар підстанції. Зазвичай в такому амплуа очікують побачити впевнену, холодну, але рішучу жінку, яка звикла справлятися з великою кількістю задач, яка викликає повагу та є авторитетом в команді. Сюжет нашої історії розкриває персонажа з більш людяної сторони — ми бачимо, що стоїть за її важкими рішеннями та виборами, які доводиться робити щодня задля ефективної роботи цілої підстанції. Звісно, не обійдеться й без особистої драми, але як не дати їй завадити залишитися перш за все професіоналом своєї справи — глядач зможе побачити вже зовсім скоро.
У вашій кар’єрі вже є кілька медичних ролей. Чи не боїтеся, що глядач починає бачити в Анастасії Цимбалару передусім «лікарку»? Чи, навпаки, вам цікаво досліджувати різних героїнь усередині цього жанру?
Глядач особливо полюбляє мене саме в цьому амплуа. Не зважаючи на свій панічний страх крові, втілюючи таких персонажів, я все одно викликаю надзвичайну довіру.
Медичні консультанти, які працюють з нами на майданчику, відзначають, як вже майстерно мені даються в кадрі всі маніпуляції й жартують, що вже сміливо можу виходити їм на заміну. Але, втілюючи будь-яку роль, перш за все, ми граємо не професію, а людські стосунки, адже глядачу цікаво слідкувати саме за цим.
Наскільки вам важливо розуміти професію свого персонажа не лише на рівні тексту, а й технічно? Чи були консультації з лікарями, чи доводилося окремо вивчати медичні процедури, терміни, поведінку медиків у критичних ситуаціях?
Для мене правдивість в кадрі надзвичайно важлива. Тому, не зважаючи на постійні підказки медичних консультантів на знімальному майданчику, в мене є і блок домашньої роботи — тепер стрічка мого TikTok та Youtube складається з відео зі зборів аналізів, накладання жгутів та інструкцій з надання першої медичної допомоги.
Текст, звісно, наповнений медичною термінологією, тому, доводиться розбиратися зі значеннями та впроваджувати у власну вимову. Але, як було сказано раніше, це далеко не перший мій медичний серіал, тому, мені це дається не важко і вже виходить досить органічно.
Що для вас сьогодні визначає хорошу роль?
Для мене хороша роль починається з цікавості до людини, яку я маю зіграти. Коли читаю сценарій і ловлю себе на бажанні зрозуміти чому вона так вчинила, чого не сказала, у чому боїться зізнатися навіть собі? Причому це не обов’язково має бути драматична чи дуже складна героїня. У легкості, гуморі, звичайній розмові теж може бути багато того, що цікаво зіграти.
Але самої ролі недостатньо. Дуже важливі режисер і команда, з якими можна шукати, сперечатися, пробувати щось несподіване й не боятися помилитися. Для мене ця довіра багато визначає.
І, звісно, хочеться сказати через героїню щось важливе. Хоча я не думаю, що кожна роль повинна бути великим висловлюванням. Іноді достатньо, щоб хтось упізнав у ній себе або трохи краще зрозумів людину, яку раніше засуджував. Мені близьке не пояснити глядачеві, як правильно жити, а дати йому відчути чужий досвід.
Останнім часом у вас багато різнопланових творчих проєктів. Ви зараз відчуваєте себе в періоді професійного пошуку чи, навпаки, вже дуже добре розумієте, куди хочете рухатися?
Мені здається, одне не виключає іншого. Я вже краще розумію, що мені цікаво, з ким хочу працювати й на що готова витрачати свої сили. Але в мене немає потреби розписати весь творчий шлях наперед. Хочеться залишати місце для пропозицій, про які сама, можливо, навіть не подумала б.
Різнопланові проєкти якраз і дають можливість не звикати до однієї версії себе. Десь я почуваюся впевнено, а десь доводиться знову бути ученицею і запитувати, пробувати, чогось не вміти, боятися, що не вдасться. І мені подобається, що в професії досі є речі, які мене і захоплюють, і трохи лякають.
Тому я б назвала це пошуком, але вже з кращим розумінням себе. Мені не потрібно братися за все, щоб відчути, що я рухаюся. Важливіше розуміти, чому я хочу бути саме в цьому проєкті, що можу йому дати й чого він може навчити мене.
Чи змінилося ваше ставлення до професії акторки за останні кілька років? Що сьогодні ви вже точно не готові робити заради ролі чи популярності?
Я не стала менше любити свою професію, але перестала вимагати від неї постійного підтвердження власної цінності. Відмова чи пауза в роботі — точно не вирок мені, як акторці. Сьогодні я набагато більше ціную не лише результат, а й те, як ми до нього приходимо, чи можемо чути одне одного, чи є повага, чи отримую я задоволення від самої роботи.
Заради ролі я готова багато вчитися, змінюватися, бути смішною чи непривабливою в кадрі, братися за те, що не одразу виходить. Але я вже точно не готова терпіти приниження або нехтувати здоров’ям лише тому, що проєкт обіцяє бути гучним. Вимогливість режисера і неповага до людини — для мене різні речі. І я хочу мати можливість сказати, що мені щось не підходить, без страху, що це зробить мене «незручною».
Щодо популярності, то мені приємна увага до моєї роботи, я не буду вдавати, що це неважливо. Але я не готова заради неї робити публічним усе своє життя. Є стосунки, люди й моменти, які я хочу залишати тільки для себе.
Яку роль вам хотілося б зіграти зараз, якої у вашій фільмографії ще не було? Можливо, персонажа, який зовсім не відповідає вашому звичному амплуа.
Так, мені б хотілося вийти за межі вже певного сформованого амплуа, змінити зовнішність, наважитися на рішення, яких зазвичай уникаєш, інакше говорити, рухатися, не намагатися сподобатися в кожному кадрі. Змінитися фізично — схуднути, чи навпаки, набрати вагу для ролі. Перефарбуватися, чи зовсім відстригти волосся. Я не одержима своєю зовнішністю, тому не боюся експериментувати, навпаки, дуже цього бажаю. Мрією останніх кількох років для мене залишається спортивна драма і дуже вірю, що моя роль мене не омине.
Українське кіно за останні роки дуже змінилося. Що вам у ньому сьогодні подобається найбільше, а чого, на вашу думку, досі бракує?
Мені подобається, що українське кіно стало сміливішим, дорослішим і впізнаванішим. У ньому дедалі більше наших історій, нашого характеру, гумору, болю, того, що формує нас сьогодні. І зараз у кіно є ще одна надзвичайно важлива місія — розповідати світові правду про війну в Україні через людські історії. Не лише фіксувати події, а показувати конкретних людей, їхній вибір, втрати, силу, любов, те, що дозволяє іноземному глядачеві не просто знати про війну з новин, а відчути й зрозуміти її.
Водночас мені здається, що бракує більшої кількості якісного жанрового кіно — комедій, трилерів, детективів, романтичних історій. Бо важливо, щоб світ бачив Україну не лише крізь війну. Ми маємо багато різних історій, і хочеться, щоб українське кіно показувало нас у всій нашій різноманітності.
Чи є українські актори або режисери, за чиєю роботою ви зараз особливо стежите? Хто вас професійно надихає?
Я стежу за багатьма нашими акторами й режисерами, але мені не хотілося б виділяти когось одного. Зараз в українському кіно дуже багато сильних людей, і мене особливо надихають ті, хто не боїться ризикувати, шукати нову мову й братися за складні теми.
Як акторці мені завжди цікаво спостерігати за колегами, які не повторюють себе, а щоразу відкриваються по-новому. А в режисерах захоплює здатність побачити історію під несподіваним кутом і створити простір, у якому актор може бути максимально чесним.
І особливу повагу сьогодні викликають люди, які продовжують створювати українське кіно під час війни й через нього говорять зі світом про Україну.
Влітку ви побували в Нью-Йорку. Його часто називають містом, яке або закохує в себе, або дуже швидко показує свою іншу сторону. Яким він виявився для вас?
Для мене Нью-Йорк виявився містом контрастів. Він неймовірно енергійний, живий, у ньому постійно щось відбувається, і спочатку хочеться встигнути за цим ритмом. Але водночас він може бути дуже шумним, хаотичним і навіть трохи виснажливим. Мені здається, Нью-Йорк не намагається сподобатися, він просто такий, який є.
Що в цій подорожі вас найбільше надихнуло?
Найбільше мене надихнули люди й відчуття свободи. У Нью-Йорку постійно бачиш абсолютно різних людей, які не бояться проявлятися, пробувати щось нове. І ця енергія дуже заряджає. Ще мене вразило, як у цьому шаленому ритмі місто постійно підкидає тобі маленькі моменти натхнення — музика на вулиці, вистава, архітектура чи просто захід сонця, що відображається у скляних хмарочосах. Повертаєшся з відчуттям, що хочеться більше бачити, пробувати й створювати.
Після поїздки ви сказали, що не відчули бажання підкорювати Голлівуд. Чому?
Напевно, тому що я не сприймаю Голлівуд, як якусь кінцеву точку чи вершину, яку обов’язково потрібно підкорити. Мені цікавіше не те, де саме працювати, а з ким, над якою історією і що я, як акторка, можу в ній сказати. Поїздка лише підсилила це відчуття. Я із захопленням дивлюся на масштаб американської індустрії, але не повернулася з думкою: «Все, тепер Голлівуд — моя мета». Мені важливо розвиватися, залишатися відкритою до міжнародних проєктів, але водночас бути частиною українського кіно й того, як воно сьогодні знаходить своє місце у світі.
А якби сьогодні вам запропонували роль у великому американському проєкті — якою мала б бути ця пропозиція, щоб ви без вагань сказали «так»?
Для мене це точно не питання масштабу проєкту чи гучності імен. Я б сказала «так» ролі, яка мене по-справжньому зачепить, героїні зі складним характером, внутрішніми суперечностями, яку цікаво досліджувати й проживати.
Звісно, важливі режисер, команда, сценарій і те, навіщо ця історія розповідається. Якщо після прочитання сценарію я ловлю себе на думці, що вже думаю про цю героїню, намагаюся її зрозуміти й мені трохи страшно від складності завдання — це, мабуть, і є та пропозиція, на яку хочеться сказати «так».
Що сьогодні для вас означає бути творчою людиною? Чи обмежується це акторством, чи творчість для вас значно ширша?
Творчість для мене точно не обмежується акторством. Це радше спосіб дивитися на світ, помічати деталі, цікавитися людьми, шукати нові враження й постійно пробувати щось, чого раніше не робила. Акторство, звісно, залишається головним способом мого творчого висловлювання, але мені важливо не замикатися лише в професії. Тому й пробую себе в різних напрямках і знаходжу в цьому натхнення. Адже бути творчою людиною для мене — це насамперед залишатися допитливою до всього нового.
Звідки ви зараз берете нові ідеї та енергію для роботи? Чи є речі, які останнім часом вас особливо надихають?
Мене надихають, мабуть, дуже банальні речі. Наприклад, сон. Після повноцінної ночі сну без обстрілів та тривог — почуваюся дуже натхненною. Зараз мене найбільше надихає саме життя, люди, розмови, подорожі, нові знайомства, відпочинок. Я взагалі помітила, що чим більше дозволяєш собі жити поза роботою, тим більше потім маєш що принести в професію.
Останнім часом особливо хочеться нових вражень і досвіду: більше подорожувати, дивитися хороше кіно, читати, знайомитися з людьми із зовсім іншим світоглядом. І ще дуже заряджають люди, які горять своєю справою. Після спілкування з ними самій хочеться щось придумувати, пробувати й не боятися виходити за межі звичного.
Коли востаннє ви робили щось уперше? І що це було?
От, наприклад, у виставі «Голоси Олімпу» вперше, не зважаючи на давній страх та комплекси — заспівала на сцені. І продовжую з цим страхом боротися кожну виставу. Особливою майстерністю похизуватися не можу, але хвалю себе щоразу за маленьку перемогу над собою. Власне, стати свідками цього запрошую і вас! Адже вже в жовтні починається наш великий гастрольний тур з театром «Артилерія» містами України. Тому, приходьте підтримати мене та насолодитися новою комедією, адже в нинішніх обставинах, навіть сміх теж є своєрідною зброєю.