«Скільки примірників ти хочеш продати?» — запитав син. Ми гуляли у Східниці, біля джерела, і заговорили про мою книгу. Я замислилася й чесно відповіла: «Не знаю».
Ця розмова увійшла до «Білої репутації». Там я написала: «Сьогодні для мене важливо наважитись її написати без жодних гарантій на успіх».
Коли тривоги йдуть одна за одною, думаєш: яка ще книга? Тут би впоратися із цим днем. Повернуся до неї, коли стане спокійніше. Я розумію це бажання. Під час небезпеки рукопис почекає: спочатку треба подбати про себе й близьких.
А коли можу повернутися до роботи, мене тримає цікавість: що із цього вийде? Я ставлюся до задуму як до гіпотези, яку хочеться перевірити. Можна почати без готових відповідей, розібратися в процесі, щось змінити. Так мені легше наважитися.
Згодом помітила: робота над книгою допомагає мені самій. Я згадувала людей, яким вдячна, поверталася до важливих моментів свого життя. І ніби заново помічала власні перемоги.
У щоденних справах ми ж як: вийшло — добре, що там наступне? Навіть порадіти не встигаєш. А тут доводилося зупинитися й розповісти, як усе було. Визнати: це теж зробила я. Мені вдалося.
Я не очікувала, що в цих спогадах буде стільки тепла. Виявилося, мені є на що спертися. Книга ще має знайти свого читача, а для мене вже стала розрадою.
Війна змушує думати про те, скільки всього ми відкладаємо. Ми знаємо, що хотіли б зробити, але не знаємо, скільки встигнемо. Мені страшно від цієї думки. Та вона допомагає чесніше відповісти собі: що для мене важливе настільки, що я хочу взятися за це зараз? У мене це книга. Комусь зараз потрібен відпочинок, і це теж зрозуміло. Не щодня є сили навіть на те, що любиш. Можна зробити паузу й повернутися, коли зможеш. Я багато чого не можу змінити. Але рішення розповісти свою історію залишилося за мною.
Скільки примірників хочу продати? Досі не знаю. Мені цікаво, хто відкриє цю книгу й упізнає на її сторінках щось своє.
