Літнє сонце на шкірі, подих вітру в шевелюрі та дивовижна безмовність, де несподівано чуєш себе, – саме до цих невигадливих, проте майже забутих відчуттів повертає нова експозиція вітрин ЦУМ Київ. Цього разу магазин діє не з образами як такими, а з тим, що ховається за ними – з пам’яттю тіла, підсвідомими реакціями та переживаннями, що ще не встигли стати висловленими. Вітрини стають місцем, де звичні стани – теплота, легкість, умиротворення та знемога – отримують фізичну форму.
Реклама.
“Ми прагнули нагадати про відчуття, які зазвичай розчиняються в метушні, – пояснює команда ЦУМу. – Про елементарні речі: рух повітря, ласку сонця, аромат літа. Про ті миті, коли людина не розмірковує, а віддається цій присутності. Кожна вітрина – це не фабула, а стан, котрий можливо впізнати і пережити”.
Візуальну грань проєкту утворюють твори Маші Реви, які додають цьому оточенню іншу оптику – майже казкову. “Ця збірка малюнків – про сновидіння, що приснилося на перетині весни та літа, навіяне родинною садибою в Одеській області біля моря. У цьому сні існують дивовижні створіння, а рослини оживають і перетворюються на персонажів. Усе перебуває у взаємній гармонії, плавно переходячи одне в одне та відображаючи стадії занурення в сон, де обриси поєднуються теплим світлом, а образи, зроджені фантазією, майже зникають у ньому”, – розповідає Маша Рева.
Одна з вітрин будить нас літнім ранком – коли у відчинене віконце вливається свіже прозоре повітря. Ви закриваєте очі, жадібно вдихаєте цю свіжість і відчуваєте, як народжується новий день – по суті, маленьке життя, сповнене руху та свободи.
Інша вітрина переносить у липневий бабусин сад, де розливається аромат яблук і малини. Мальви та барвінок обвивають огорожу, а біля стіни хати снують невгамовні мурашки. Подвір’я залите сонцем і запахом пряженого молока, яке бабуся саме наливає у глечик. На душі спокійно і затишно, і немає в цьому світі жодної злої душі, жодної кривої думки.
Наступна вітрина переносить до літнього лугу. Приємна втома збиває з ніг і ви падаєте в м’який зелений килим із буйної трави, затискаючи поміж пальців ромашки й маки. Поруч пасеться сірий кінь, з далекої тополі чується кування зозулі, а ось тут гуде волохатий джміль. Сонце заходить за хмару, обіцяючи теплий і безтурботний вечір.
Кожна з вітрин – миттєвий перехід у часі, де орієнтири зникають, а лишається тільки відчуття. Подорож розпочинається без підготовки – досить зупинитися в несамовитому ритмі.
